Джордж Мартін - Буря Мечів

Щоразу, озираючись, вона очікувала побачити сяйво смолоскипів, що вдалині виливається з брами Гаренхолу або ж рухається на його широчезних і височенних мурах, але нічого не було. Гарен-хол спав, а потім і зовсім зник у темряві, заховавшись за деревами.

Коли перетнули перший струмок, Арія звернула коня вбік, щоб зійти з дороги, чверть милі повторювала звивисте річище води й тільки потому вилізла на кам’янистий берег. Якщо погоня візьме з собою собак, це може збити їх зі сліду, сподівалася вона. Дороги триматися не можна. «На дорозі чатує смерть,— сказала Арія собі.— На всіх дорогах».

Гендрі з Пиріжком не ставили під питання її рішення. Зрештою, в неї карта, а Пиріжок, здавалося, боїться Арії не менше, ніж можливої погоні. Він-бо бачив вартового, якого вона вбила. «Хай краще боїться мене,— сказала вона собі.— В такому разі робитиме, як йому скажуть, і не накоїть дурниць».

Вона розуміла, що й сама б мала боятися. Вона-бо — десятирічна худенька дівчинка на краденому коні в темному лісі, за якою женуться люди, що радо відітнуть їй ноги. Та чомусь вона почувалася спокійніше, ніж у Гаренхолі. Дощ змив з її пальців кров вартового, за спиною в неї висів меч, у темряві шастали вовки — стрункі сірі тіні, й Арія Старк нічого не боялася. «Страх ранить глибше за меч»,— прошепотіла вона до себе слова, яких навчив її Сиріо Форел, а ще Джакенові слова — «валар моргуліс».

Дощ припинився, потім знову пішов, знову припинився і пішов, але на втікачах були добрі плащі, які не пропускали води. Арія задавала повільний, але рівний темп. Під деревами, в темряві, їхати швидше було неможливо; з хлопців — обох — вершники виявилися кепські, до того ж м’яка горбкувата земля підступно приховувала коріння й каміння. Дісталися ще однієї дороги, де глибокі колії були залиті водою, та Арія проминула її. Арія вела втікачів через пагорби — вгору-вниз, вгору-вниз, крізь зарості ожини, шипшини й густий підлісок, по вузьких глибоких ярах, і в обличчя їм билися важкі від мокрого листя гілки.

Одного разу в болоті кобила Гендрі спіткнулася, важко впала на зад і скинула хлопця з сідла, але ні тварина, ні вершник не постраждали, тож Гендрі зі своїм упертим виразом на обличчі знову видерся верхи. Невдовзі по тому наскочили на трьох вовків, які дерли молодого оленя. Пиріжків кінь, занюхавши їх, поніс. Двоє з вовків теж утекли, а от третій підвів голову й вищирив зуби, готовий захищати свою здобич.

— Назад,— сказала Арія до Гендрі.— Повільніше, не лякай його.

Вони помаленьку від’їхали, поки вовк зі своїм бенкетом не зник з очей. Тільки тоді вони розвернулися й помчали навздогін Пиріжкові, який відчайдушно чіплявся за сідло, продираючись крізь дерева.

Згодом проїхали спалене село, обережно ступаючи поміж кістяків обгорілих халуп, проминули дюжину мерців, які звисали з рядочка яблунь. Побачивши їх, Пиріжок почав молитися: тоненьким шепотом, знову і знову, благав у Матері змилуватися. Арія ж підвела очі на худющих мертвяків у мокрому ветхому одязі та проказала власну молитву. «Сер Грегор,— ось як звучала вона,— Дансен, Полівер, Раф Солоденький. Лоскотун і Гончак. Сер Ілін, сер Мірин, король Джофрі, королева Серсі». І закінчила словами «валар моргуліс», торкнулася Джакенової монети, яку сховала під поясом, а тоді, потягнувшись угору, зірвала яблуко з-поміж мерців, під якими саме проїжджала. Плід був м’який і перестиглий, але вона з’їла його разом з хробаками.

Той день прийшов без світанку. Довкруги повільно прояснилося небо, але сонця втікачі так і не побачили. Чорне перетворилося на сіре, й у світ боязко прокралися фарби. Сосни-солдати вдягнені були в похмуру зелень, а листяні дерева — в іржу та блякле золото, що вже почало брунатніти. Зупинилися тільки для того, щоб напоїти коней і поспіхом з’їсти холодний сніданок, розломивши буханець хліба, якого Пиріжок накрав на кухні, й передаючи з рук у руки кусні жовтого твердого сиру.

— Ти хоч знаєш, куди ми їдемо? — запитав Гендрі.

— На північ,— озвалася Арія.

Пиріжок невпевнено роззирнувся.

— А на північ — це куди?

— Отуди,— вказала вона шматком сиру.

— Але ж сонця немає. Звідки ти знаєш?

— З моху. Бачите, він росте переважно з одного боку дерев? Це південь.

— Що нас чекає на півночі? — хотів знати Гендрі.

— Тризуб,— Арія розгорнула поцуплену карту, показуючи хлопцям.— Бачите? Коли дістанемося Тризуба, досить буде просто рухатися вгору за течією, щоб доїхати до Річкорину, ось сюди,— палець її показав дорогу.— Шлях неблизький, але, якщо триматимемося ріки, загубитися не зможемо.

— Котрий з них Річкорин? — закліпав на карту Пиріжок.

Річкорин позначав малюнок замкової вежі на розвилці, де сходяться пливкі блакитні стрічки двох річок — Ріннєкрута й Червоного Зубця.

— Ось тут,— Арія торкнулася позначки.— Ось написано: Річкорин.

— Ти вмієш читати писане? — зачудувався Пиріжок, так наче вона сказала, що вміє ходити по воді.

Вона кивнула.

— Доїдемо до Річкорину — будемо в безпеці.

— Будемо? І чому ж?

«Бо Річкорин — це замок мого дідуся, і там буде брат Роб»,— хотілося їй відповісти. Але вона закусила губу та згорнула карту.

— Просто будемо. Та тільки в тому разі, якщо доїдемо туди.

Вона перша заскочила в сідло. Їй було неприємно, що доводиться приховувати правду від Пиріжка, але вона не могла довірити йому свою таємницю. Гендрі все знає, але це зовсім інше. У Гендрі є і своя таємниця, хай він, схоже, і сам не знає її суті.

Того дня Арія прискорила темп, стараючись, наскільки можливо, їхати клусом, а іноді, побачивши попереду відтинок рівної землі, приострожувала коня і пускала вчвал. Однак це траплялося нечасто: що довше вони їхали, то горбистішою ставала місцевість. Пагорби невисокі й не надто стрімкі, але, здавалося, немає їм кінця-краю, і дуже скоро вершники змучилися дертися нагору та спускатися вниз, тож просто повторювали рельєф, прямуючи річищами струмків і лабіринтом лісистих долин, де над головами дерева утворювали щільне шатро.

Час від часу Арія посилала Пиріжка з Гендрі вперед, а сама верталася назад, намагаючись заплутати сліди й дослухаючись, чи не чути погоні. «Повільно їдемо,— думала вона про себе, кусаючи губу,— надто повільно, нас точно піймають». Одного разу з гребеня пагорба вона помітила темні тіні, які перетинали струмок у долині, що лишилася позаду, й на мить перелякалася, що це їх наздоганяють вершники Руза Болтона, але, поглянувши знову, збагнула, що це тільки зграя