Бернард Шоу - Вибрані твори. Том III

кріслі. У руці вона тримає легеньку мідну коцюбу. Вона сидить наче у напівсні, відкинувшись на бильце крісла, витягши ноги до вогню, перебуваючи думками десь далеко від усього, що її оточує, і геть забувши про Юджина.

Марчбенкс (припиняючи декламувати). Кожен поет, що колись жив на землі, намагався втілити цю думку в сонеті. Це неминуче, і він нічого не може із цим вдіяти. (Він дивиться на Кандіду в очікуванні її згоди і помічає, що вона зосереджено дивиться на коцюбу). Ви не слухаєте? (Відповіді немає). Місіс Морелл!

Кандіда (отямившись). Га?

Марчбенкс. Ви не слухаєте?

Кандіда (з відчуттям своєї провини й перебільшеною ввічливістю). Та ні, слухаю. Усе це дуже мило. Продовжуйте, Юджине. Мені кортить дізнатися, що сталося з янголом.

Марчбенкс (випускає списаний аркуш з руки, і той падає на підлогу). Даруйте мені, але я бачу, що набрид вам.

Кандіда. Запевняю вас, ви аж ніяк не набридли мені. Продовжуйте, будь ласка. Читайте, Юджине.

Марчбенкс. Я закінчив читати вірш про янгола щось із чверть години тому. Після того я прочитав ще кілька віршів.

Кандіда (з розкаянням у голосі). Мені дуже соромно, Юджине. Я гадаю, це мене коцюба так загіпнотизувала. (Кладе коцюбу на підлогу).

Марчбенкс. Мене вона теж страшенно бентежила.

Кандіда. Чому ж ви не сказали про це мені? Я б одразу ж поклала її.

Марчбенкс. А я не наважувався бентежити вас. Коцюба здавалася мені якоюсь зброєю. Якби я був героєм стародавньої леґенди, я б поклав між нами свій видобутий меч. А якби увійшов Морелл, він подумав би, що ви узяли коцюбу тому, що між нами не лежить видобутий меч.

Кандіда (здивовано). Що? (Спантеличено дивиться на нього). Я щось не зовсім розумію. Я геть нічого не можу збагнути через ваші сонети. Чому межи нами має бути меч?

Марчбенкс (ухильно). Та нічого. (Нахиляється, аби підняти аркуш).

Кандіда. Покладіть його на місце, Юджине. У мого захоплення поезією є певна межа, навіть якщо йдеться про вашу поезію. Ви читаєте мені ось уже понад дві години, відтоді як пішов Джеймс. Я хочу поговорити.

Марчбенкс (підводиться з переляканим виразом обличчя). Ні, мені не можна розмовляти. (Розгублено озирається довкола і раптово випалює). Думаю, я піду до парку прогулятися. (Прямує до дверей).

Кандіда. Дурниці. Парк уже давно зачинено. Ідіть і сядьте на килимку біля каміна, і розказуйте мені усілякі нісенітниці, що ви їх завжди розказуєте. Я хочу розважитися. Ну, то як, хочете?

Марчбенкс (зі змішаним почуттям переляку і захоплення). Так!

Кандіда. Ну то ходіть сюди. (Вона відсуває свого стільця, звільняючи місце).

Юджин вагається, потім нерішуче простягається горілиць на килимі, кладе голову їй на коліна і дивиться вгору на неї.

Марчбенкс. Ох, яким же нещасним я почувався увесь вечір через те, що поводився так, як треба. А зараз я поводжуся так, як не треба, — і щасливий.

Кандіда (ніжно потішаючись). Ще б пак. Переконана, що ви відчуваєте себе дуже дорослим, зухвалим і грішним дурисвітом. І вельми пишаєтеся цим, еге ж?

Марчбенкс (хутко підводить голову і повертається обличчям до неї). Стережіться! Якби ви тільки знали, що я набагато старший за вас. (Стає перед нею на коліна, міцно стискає руки, кладе їх їй на коліна і промовляє з дедалі більшим запалом, відчуваючи, що кров у ньому починає закипати). Можна мені сказати вам дещо зухвале?

Кандіда (без щонайменшого страху або прохолод-ности, з глибокою повагою до його щирого почуття, втім, з відтінком мудрої материнської жартівливости). Ні. Однак ви можете сказати мені все, що ви по-справжньому, щиро відчуваєте. Все що завгодно, що б то було. Я не боюся, якщо це буде виявом вашого справжнього «я», а не позуванням задля демонстрації ґалантности, зухвальства або навіть поетичности. Я покладаюсь на вашу шляхетність і правдивість. А тепер кажіть усе, що хочете.

Марчбенкс (вираз нетерплячости сходить з його обличчя, губи й ніздрі не виявляють напруження, а в очах спалахує вогонь патетичного піднесення). О, тепер я нічого не можу сказати. Усі слова, що я знаю, свідчитимуть про певне позування. Всі, за винятком одного.

Кандіда. І що ж це за слово?

Марчбенкс (м’яко, поринаючи у музику цього імени). Кандіда, Кандіда, Кандіда, Кандіда, Кандіда. Я мушу тепер називати вас так, тому що ви звеліли мені бути шляхетним і правдивим, а у моїх думках і почуттях немає місця для місіс Морелл, є лиш для Кандіди.

Кандіда. Звичайно. І що ви хочете сказати Кандіді?

Марчбенкс. Нічого — тільки повторювати ваше ім’я тисячу разів. Невже ви не відчуваєте, що кожного разу це як молитва до вас?

Кандіда. А ви щасливі тим, що маєте змогу молитися?

Марчбенкс. Так, дуже.

Кандіда. Отже, це щастя є відповіддю на вашу молитву. А ви прагнете ще чогось?

Марчбенкс. Ні, я на небі, де не відчувають бажань.

Входить Морелл. Він зупиняється на порозі й одразу ж помічає цю сцену.

Морелл (поважно і стримано). Сподіваюсь, я не заважаю вам?

Кандіда від несподіванки схоплюється, втім, не виявляє жодних ознак збентеження і сміється над собою. Юджин простягається на підлозі від її різкого руху, потім опановує себе і сідає на підлозі, обхопивши руками коліна; його вигляд теж не свідчить про ніяковість.

Кандіда. О, Джеймсе, як же ти мене налякав! Я так захопилася розмовою з Юджином, що не почула, як ти відчиняв двері. Ну, як пройшов мітинг? Ти добре говорив?

Морелл. Так добре, як ніколи у житті.

Кандіда. От і чудово! А який же був збір?

Морелл. Забув спитати.

Кандіда (до Юджина). Він, мабуть, говорив чудово, інакше нізащо не забув би. (До Морелла). А де ж решта людей?

Морелл. Вони пішли задовго до того, як мені вдалося вибратися звідти. Я вже думав, мені не пощастить піти. Я гадаю, вони пішли кудись повечеряти.

Кандіда (заклопотаним домашнім тоном). У цьому разі Марія може лягати спати. Я перекажу їй. (Прямує до кухні).

Морелл (дивиться суворо згори на Марчбенкса). Ну?

Марчбенкс (сидить скоцюрбившись на килимі, схрестивши ноги; він тримається цілком невимушено з Мореллом і навіть лукаво підсміюється). Ну?

Морелл. Ви маєте щось сказати мені?

Марчбенкс. Тільки те, що я клеїв із себе дурня тут цілком усамітнено, тимчасом як ви робили це публічно.

Морелл. Думаю, дещо іншим способом?

Марчбенкс (підхоплюється і говорить у запалі). Достоту, достоту, достоту таким же самим! Я удавав із себе доброчесну людину, достеменно як це робили ви. Коли ви почали розводити свої героїчні теревені про те, щоб залишити мене наодинці з Кандідою...