Жюль Верн - Таємничий острів

що м’ясо тетеруків славиться своїм чудовим смаком. Після довгої мисливської експедиції Пенкроф і Герберт зголодніли, тому їли тепер з вовчим апетитом.

Повечерявши, кожен влаштувався в тому самому кутку, де спав напередодні; першим, звичайно, заснув юний Герберт, придрімав біля моряка, який розташувався біля багаття.

Потекли нічні години; буря посилювалася і з грізною силою бушувала в мороці. Налетів, ураган, схожий на той, котрий відніс бранців з Ричмонда і закинув їх на цю землю серед Тихого океану. Над його безкрайньою широчінню немає перешкод для люті вітрів; бурі, дуже часті в пору рівнодення, лютують там на волі, несучи жорстокі нещастя! Цілком зрозуміло, що берег, звернений до сходу, тобто саме назустріч поривам урагану, приймав на себе всі його удари, і найяскравіші описи не можуть передати, з якою неймовірною силою він кидався в наступ на землю.

На щастя, скупчення скель, що утворило Нетрі, трималося міцно. Але навіть серед цих величезних кам’яних брил інші, найменш стійкі, здавалося, злегка погойдувалися.

Пенкроф помітив це: приклавши долоні до гранітної брили, він відчув, що вона потроху коливається. Але він заспокоював себе, справедливо міркуючи, що боятися нічого, тому що це імпровізоване житло не завалиться. Одначе він чув, як гуркоче каміння, яке вітер збивав із краю верхнього плато і гнав по схилу до самого моря. Іноді зриваючись камені падали на скелі, що служили Нетрям покрівлею, і якщо вони летіли прямовисно, то, вдаряючись об Граніт, розбивалися на дрібні осколки. Двічі моряк вставав і, хапаючись за стінку кам’яного коридору, добирався до виходу — подивитися, що там діється. Але обвали були незначні, вони не несли ніякої небезпеки, і Пенкроф, повернувшись на своє місце, знову лягав біля вогнища, де під шаром попелу тихо потріскували розпечені жарини.

Незважаючи па лютий ураган, виття вітру і гуркіт обвалів, Герберт спав міцним сном. Задрімав, нарешті, і Пенкроф, який звик у своєму житті до всяких бур. Тільки Гедеон Спілет не міг заснути. Він докоряв собі, навіщо не пішов разом з Набом. Ми вже говорили, що надія не залишала Спілета. Передчуття, які бентежили Герберта, хвилювали і його самого. Він все думав про Наба. Чому Наб не повернувся? І журналіст у тривозі перевертався з боку на бік на своєму піщаному ложі, ледве помічаючи битву стихій. Іноді втома брала своє, на мить його обважнілі повіки стулялися, але негайно ж яка-небудь думка, що промайнула в голові, будила його, і він розплющував очі.

Час ішов. Була, мабуть, уже друга година ночі, як раптом Пенкрофа, який заснув міцним сном, хтось струснув за плече.

— Що? Хто тут? — скрикнув Пенкроф, миттєво прокинувшись, як це й личить справжньому морякові.

Журналіст, нахилившись до нього, сказав пошепки:

— Прислухайтеся, Пенкрофе, прислухайтеся!

Моряк насторожився, але нічого не почув, крім завивань вітру.

— Вітер виє, — сказав він.

— Ні, — заперечив Спілет, напружено вслухуючись. — Я начебто чув…

— Що чули?

— Гавкіт собаки.

— Гавкіт собаки? — вигукнув Пенкроф і негайно підхопився на ноги.

— так, так… Гавкіт собаки…

. — Ні, яке там!.. Та й буря так реве… Хіба почуєш.

— Постійте. Знову гавкає! Слухайте… — швидко проговорив журналіст.

Пенкроф весь перетворився на слух, і дійсно, у мить затишшя начебто почув здалеку гавкіт собаки.

— Ну що? — прошепотів журналіст, міцно стиснувши Пенкрофу руку.

— так, так! — відповів Пенкроф. — Це Топ гавкає!

— Топ! — вигукнув, прокинувшись Герберт, і всі троє кинулися до виходу з Нетрів.

Навколо панувала непроглядна пітьма. Море, небо, земля не розрізнялися в цьому чорному мороці. Здавалося, в світі немає жодної іскорки світла.

Вибратися назовні вимагало великих усиль. При кожній спробі вітер відкидав їх назад. Нарешті, вдалося побороти порив вітру, але, щоб утриматися на ногах; довелося притулитися до скелі. Вони мовчки дивилися один на одного, розмовляти було неможливо.

Кілька хвилин Гедеон Спілет і обидва його супутники не могли ступити ні кроку — шквал немов прибив їх до скелі, усі троє змокли до, нитки, пісок заліпив очі. І раптом у коротку мить затишшя вони виразно почули віддалений гавкіт собаки.

так гавкати міг тільки Топ!. Але чи прибіг вірний пес один, чи хто-небудь був з ним? Можливо, один, — адже якби разом з ним ішов Наб, він безумовно поспішив би повернутися в Нетрі.

У пориві вітру, що налетів, неможливо було перемовитися жодним словом, і моряк тільки міцно стис руку Гедеонові Спілету, начебто хотів сказати йому: «Почекайте», і сховався в кам’яному коридорі.

Через мить він вийшов, тримаючи в руках жмут запаленого хмизу, і почав розмахувати ним у темряві, стрясаючи повітря пронизливим свистом.

Собака немов чекав цього сигналу: гавкіт долинув ближче, і незабаром він вбіг до кам’яного проходу. Пенкроф, Герберт і Гедеон Спілет поспішили слідом за ним.

На тліючі жарини кинули оберемок сухих сучків. Яскраве полум’я освітило всю «кімнату».

— Топ! Адже це Топ! — гукав Герберт.

Справді, це був Топ, чудовий англо-нормандський гончак, який одержав від схрещення двох порід надзвичайно тонке чуття і прудкі ноги — якості, що відрізняють мисливського собаку.

Отже, собака інженера Сайреса Сміта знайшовся.

Але Топ прибіг один. Ні хазяїн, ні Наб не прийшли слідом за ним.

Але який інстинкт міг привести його сюди, до Нетрів, де він ніколи не бував, та ще в таку темну ніч, у таку бурю! Незбагненне явище! І ще більш дивним було те, що собака не здавався втомленим, виснаженим і навіть не забрьоханий брудом і піском…

Герберт підкликав Топа і стис долонями його морду. Собака, мабуть, зрадів ласці і, витягуючи шию, терся головою об його руки.

— Ну, раз собака знайшовся, знайдеться і хазяїн! — сказав Гедеон Спілет.

— Дай Боже! — вигукнув Герберт. — Ходімте швидше! Топ буде нашим провідником.

Пенкроф нічого не заперечив йому. Він відчував, що з’ява Топа, можливо, спростовує всі його похмурі здогади.

, — В дорогу! — скомандував він. Пенкроф розгріб жар у вогнищі і дбайливо прикрив купку розпечених жаринок попелом, щоб можна було після повернення розпалити вогонь. І негайно ж, захопивши з собою залишки вечері, він кинувся до виходу слідом за Топом, що начебто підкликав їх коротким, уривчастим гавканням; за моряком бігли Гедеон Спілет і юний Герберт.

Буря бушувала із шаленою люттю і, мабуть, досягла найбільшої своєї сили. В ту ніч був молодик, він вузьким серпом піднімався в небі, але бліде його сяйво не могло пробитися крізь хмари. Йти ставало все важче. Найкраще було покластися на інстинкт Топа. Мандрівники так і вчинили. Гедеон Спілет і Герберт йшли слідом за собакою, моряк замикав хід. Неможливо було перемовитися жодним словом. Дощ уже не обрушувався водоспадом,