Максим Іванович Дідрук - Твердиня, Максим Іванович Дідрук

є одна проблема. Жодна із перерахованих цивілізацій не мала писемності. Ніхто не заніс до Південної Америки концепт письма, а самі вони за три тисячі років так і не здогадалися, що думки можна фіксувати. Це означає, що цивілізації, що я їх назвав, не лишили по собі жодної книги, документа чи напису… Спільнота науковців намагається створити ілюзію, начебто нам про них усе відомо: якщо не строго хронологічно, то принаймні у загальних обрисах. Та це брехня. А правда в тому, що на початку XVI століття, коли до Південної Америки вдерлись іспанці, на материку була одна держава — імперія інків, найбільша держава тогочасного світу. Вона розкинулась на півконтиненту, займаючи землі сучасного Еквадору, Перу, Болівії, Чилі та частково Аргентини. Все, що створили культури Моче, Чіму, Наски чи Уарі, належало інкам-завойовникам. І що виходить? Всі події з історії доколумбової Південної Америки, про які ми знаємо, — це історії, розказані конкістадорами. Конкістадори у свою чергу брали ці історії від інків. Ба більше: брати просто більше не було від кого, бо саме інки виявились останніми, кого іспанці зустріли на Новій Землі. Як ти думаєш, Лео, покази інків можна вважати правдивими?

— Те, що ви зараз говорите, виглядає логічно, — обережно мовив Левко, — та…

Ґуннар Іверс продовжував сипати порівняннями:

— Уяви ситуацію: ти вселяєшся у квартиру, в якій до цього хтось жив. Що ти робиш передусім? Правильно — починаєш ремонт. Переклеюєш шпалери, перефарбовуєш стіни, змінюєш меблі. Історія доколумбової Південної Америки — це ті самі шпалери, наклеєні останніми цивілізаціями, які населяли континент, в нашому контексті — інками, — чоловік зупинився та залпом допив пиво. — Ви ніколи не замислювалися, що вся сучасна історія — це історія цивілізацій-переможців? Ті, хто програв, зійшов з арени, поринув у забуття, навіть якщо був більш «просунутим» порівняно з агресорами. Завойовник, який підминав під себе інший народ, державу чи цивілізацію, намагався применшити їхні заслуги, проте здебільшого — присвоював їх собі. Я розумію вашу недовіру, та повторюю ще раз, — у голосі з’явилися нетерплячі нотки, — Саксайуаман, Пізак та Ойянтайтамбо зводили не інки. Інки були хріновими будівничими. Все, що вони вміли робити, — це воювати.

Сьома демонстративно відсунув фотографії в бік Ґуннара та різко спитав:

— А ви хто?

Старий знітився, але відповів без заминки:

— Я художник. Я малюю картини.

Семенове питання збило темп розмови, та через хвилину Левко повернувся до розказаного шведом.

— Ґуннаре, думайте, що хочете, проте ваші докази непевні. Це лише припущення.

— Це не припущення.

— Це припущення, — стояв на своєму хлопець. — Минули сотні років, нині немає нікого й нічого, що могло б довести слушність або ж хибність ваших суджень. Я певен, можливо знайти інше пояснення технологічного провалу в розвитку інків. Гадаю, на сьогодні немає жодного об’єктивного доказу для обґрунтування, що руїни в Андах належать різним цивілізаціям.

Ґуннар увесь напружився.

— Власне, я наближаюся до того, заради чого почав цю розмову, бо йдеться насправді не про Саксайуаман і не про Мачу-Пікчу… Такий доказ є, Лео. І він не один.

Левко стулив рота.

— Що за доказ? — поцікавився Семен.

— Паїтіті.

— Тобто? Міфічні руїни?

— Не міфічні. Це рештки велетенської Твердині в сельві за Андами, існування якої доводить, що половину з фортець, які нібито належали інкам, насправді будував значно древніший і більш розвинутий народ. Так само як Мачу-Пікчу — ніщо порівняно із залишками Саксайуамана, так і Саксайуаман видається іграшковим будиночком на фоні Паїтіті.

— Звідки ви знаєте?

— Я був на Паїтіті.

Ґуннар дістав із течки останнє фото, найстаріше. Єдиний знімок, на якому був сам Іверс. Швед стояв, упершись руками в боки, на березі витягнутої форми озера, а позаду нього здіймалася до неба, замалим не затуляючи сонце, багаторівнева стіна велетенської Твердині. Кладка в стіні чимось нагадувала Саксайуаман, от тільки камені виглядали в рази більшими. Найменший серед них був більшим за найбільший блок у стіні Саксайуамана.

Утім, насторожувала якість фотографії. Зображення було нечітким, безформним.

— Де це? — прошепотів українець.

— У джунглях Мадре-де-Діос на сході Перу. Між Мачу-Пікчу й Паїтіті — якихось двісті кілометрів. Штука в тому, що це двісті кілометрів найбільш диких, глухих і важкопрохідних лісів на світі. Там можна сховати Нью-Йорк, і ніхто його не розшукає.

— Ви стверджуєте, що знайшли Паїтіті? — перепитав Левко.

— Знайшов не я. Я просто там… хм… побував.

— Як? Як ви туди потрапили?

— Випадково, — ухилився від прямої відповіді старий.

Хлопці передавали один одному фотокартку й не могли надивитися на грандіозну стіну. Зрештою Семен повернув фотографію Ґуннарові.

— Фотка нечітка, — прогудів він. — Звідки нам знати, що вона справжня? Тут на п’ять хвилин роботи для тих, хто шарить у Photoshop-і. Які ще є докази?

Старий художник пожалкував, що не взяв намальовану карту із собою. Він зітхнув.

— Писемність. Ті, хто будував Саксайуаман, на відміну від інків, на відміну від усіх інших народів Південної Америки, знали письмо. Але для того, щоб побачити письмена, вам слід спочатку повірити у Твердиню. Бо Паїтіті — єдине місце, де вони збереглися.

Тут уже й Левко захитав головою.

— Не вірите? — Ґуннар не мав наміру відступати. — Моя майстерня зовсім поряд — на Стрендвеґен в Остермальмі. Якщо маєте бажання, можемо прогулятись, і я покажу дещо, що переконає вас.

Українець глипнув на Семена. Росіянин вивчав зморене обличчя шведа.

— Я наполягаю, — Ґуннар подивився спершу на Левка, потім на Семена. Його руки тремтіли.

Левко мовчав, віддавши ініціативу в руки товариша. І тут Сьома мав би подякувати художникові за розповідь і чемно розпрощатися. За півгодини він і Левко доїхали б до хатини Бенґта, вляглися би спати й наступного ранку цілковито забули б про дивну зустріч у ірландському пабі в західній частині Старого міста. Спершу росіянин саме так і хотів учинити, проте щось заглючило на небесах, і Сьома, облизавши губи, піддався незрозумілому імпульсу.

— Гаразд, ходімо.

Ґуннар і Семен подалися до бармена платити за випивку, Левко — до туалету.

На виході з убиральні хлопець звернув увагу на самотнього відвідувача, що сидів за столиком у темному закутку пабу. Чоловік нічого не пив: столик стояв порожнім, якщо не зважати на фотокамеру, що її незнайомець притримував рукою. Витягнувши шию, він стежив, як Ґуннар і Сьома, розрахувавшись, прямують до виходу. Двічі простеживши напрям погляду, Левко переконався, що не помиляється: незнайомець приглядався до старого шведа й росіянина. Та найдужче впадали в очі волосся й густа борода, що наполовину ховала щоки: чоловік був таким рудим, що складалося враження, наче його голова охоплена полум’ям.

Щось холодне заворушилось у Левка під серцем, і тієї миті чоловік повернув