Брати Капранови - Справа Сивого

влади. Деякий час вони мовчки спостерігали, потім Вайсман підняв іншу книгу, що лежала на столі, і з розмаху вперіщив нею по стільниці. Від звуку, який пролунав, діти миттєво замовкли, немовби одночасно вдавилися слізьми.

— Значить, складаємо протокол за недозволене навчання дітей релігійним забобонам і отримання незаконного доходу.

— Вейіз мір! — здійняв руки до стелі меламуд. — Але де ж ви бачили дохід?

Вайсман подивився на нього згори вниз:

— Тоді додаємо використання забороненої реакційної мови іврит, — він пальцем вказав на Тору.

— Азохн вей! — заголосила з сіней жінка.

Але Вайсман не звернув на неї уваги.

— Товаришу Шпакуватий, — обернувся він до Клима. — Сідай отут і перепиши всіх цих бубале[54] по формі: ім’я, прізвище, хто батьки. Ти! — він махнув бійцеві. — Стій біля дверей і випускай смаркачів тільки після запису. Ну а я займуся господарями.

Клим витягнув із портфеля кілька чистих аркушиків, розклав на столі чорнильницю і взяв ручку до рук.

— Ну, хто перший?

Дорогою на службу Клим зазвичай зупинявся, щоб послухати радіо. Сріблястий дзвоник повісили на площі кілька років тому, і біля нього постійно товклися містяни з тих, що ще не мали вдома чорної тарілки гучномовця. У гуртожитку, де мешкав Клим, поки був студентом, радіо постійно працювало у вестибюлі, а от на квартирі, яку мусив знімати зараз, гучномовця не було, і без звичних хрипкуватих звуків було якось незатишно.

— Алло! Алло! Говорить Дніпропетровськ. На хвилі 525 метрів послухайте новини.

У місті був ранок, і звичний шум заводів супроводжувався частими трамвайними дзвінками — люди їхали на роботу.

— Дніпропетровщина звітує про успіхи індустріалізації. Цього року у місті запрацювало чотири нові заводи — трубопрокатний, завод металоконструкцій, завод важкого машинобудування та коксохімічний завод. Підприємства, що були створені на базі окремих цехів заводу імені Петровського, отримали нові завдання і влилися у робочий ритм радянської металургії.

Новим заводам потрібні нові кадри, і якби він, Клим Шпакуватий, не завалив іспити, міг би теж влитися у робочий ритм. Хоча, з іншого боку, всі професії потрібні, а робота органів безпеки — у першу чергу. Не дарма товариш Краукліс казав, що по селах куркулі заворушилися і навіть зброю наважуються піднімати проти радянської влади.

— Вчора у нашому місті було урочисто відкрито Палац культури імені Ілліча. Нові просторі приміщення прийняли працівників культури міста — пролетарських музикантів, художників, акторів. Після відкриття відбувся святковий концерт. А зараз послухайте «Марш до пуску Дніпрельстану» молодого дніпропетровського композитора Андрія Штогаренка.

У репродукторі зазвучав баян, і Клим посунув далі, підбадьорюваний свистом потяга, що долинав з Амурського мосту. Місто набирало обертів.

У цей час на вулицях не було багато народу. Заводи своїми гудками скликали зміни о шостій ранку та о третій дня — тож із пролетарів вулицями тинялися лише п’янички, що шукали, де б і з ким утамувати свою специфічну спрагу. Де-не-де можна було побачити голодуючих селян, що лежали попід парканами закутані у ганчір’я, виставивши назовні кістляві, обтягнуті майже прозорою шкірою руки, у надії, що знайдеться хтось милосердний, що поділиться з ними своїм пайком або закупкою. Лежали мовчки, бо тих, хто пробував просити, одразу забирало ДПУ, вивозило далеко за місто і кидало просто при дорозі. Це було вироком, бо сил повернутися до міста у нещасних уже не вистачало.

Хоча останнім часом голодні на вулицях стали звичною картиною, Клим насупився. Він, свідомий комсомолець, і раніше розумів, що це — результат поганої роботи органів, і його цей факт зовсім не тішив. Але тепер, ставши частиною цих самих органів, хлопець почав відчувати додатковий дискомфорт. Професійний.

На порозі обласного відділу ДПУ під плакатом «І тут, і там, і скрізь будуємо соціалізм» Клим раптом побачив дівочу постать, таку несподівану серед зелених мундирів. Маруся? Що вона тут робить?

— Доброго ранку, Марусю!

— А я на тебе чекаю.

Він дещо розгубився:

— Але ж у мене служба...

— Ну то ходімо до кабінету. Я не заважатиму.

Клим не міг відмовити коханій дівчині, однак не знав, чи може провести її до себе. А тут іще Вайсман — як він відреагує? Сумніви позначилися на хлопцевому чолі, так що Маруся зробила жалісне обличчя:

— Ну, Климе! Мені потрібна твоя порада у важливій справі.

Ой, хіба чоловік здатен встояти перед таким аргументом? Клим зітхнув і пішов до коменданта розпитати, як отримати перепустку для гості. Формальності зайняли деякий час, але зрештою він відчинив перед дівчиною двері кабінету.

— Заходь.

Вайсмана за столом не було. Це вже легше. Клим посадив Марусю на стілець і сам влаштувався навпроти.

— Розповідай.

— Климе, мене запросили, точніше, не запросили, а запропонували вийти на службу.

— Куди?

— До музею.

Хлопцеві очі набрали зацікавленого виразу.

— Музею? Там, де директором Яворницький?

Дівчина закивала:

— Розумієш, мамина подруга дізналася, що я закінчила рабфак, і каже, що може влаштувати туди, а я вагаюся.

Клим подивився на свій портфель і несамохіть потер рукою об руку.

— І чому ти вагаєшся?

— Як це, чому? Хіба ця робота гідна будівничого комунізму? От ти, наприклад, воюєш із ворогами народу. Інші метал виплавляють, а я буду черепки перебирати? Як на мене люди подивляться?

— Нормально подивляться,— насправді він не мав, що сказати, бо якби не справа, що лежала у портфелі, і сам не схвалив би такої роботи. Але тут...

— Климе, я переживаю. Виходить, що я нібито дезертую з фронту світової революції. Пам’ятаєш, що писав Підмогильний? «Місто — історична здохлятина, і його треба провітрити». А я, виходить, навпаки, цю здохлятину збиратиму.

Хлопець інтенсивно закрутив головою.

— Ні! Що ти! В музеї ти можеш прислужитися революції значно більше!

— Як це? — не зрозуміла Маруся.

Клим зрозумів, що бовкнув зайвого. Лякати кохану перспективою співпраці з ДПУ не хотілося — хтозна, як вона відреагує.

— Ну, це я в смислі, що свідома праця на користь Батьківщини... — він заплутався у словах і зупинився. — Добре, ти мені скажи, якби музеї не були потрібні радянській державі, хіба вона б їх дозволила?

— Ні, — сказала Маруся.

— А раз дозволяє, значить, вони їй потрібні. Зрозуміло? — у захваті від того, що знайшов аргументи, він знову потер руки. — І люди, які там працюють, — теж. А про твого улюбленого Підмогильного я вже тобі казав: підозрілий тип.

— Думаєш? — невпевнено перепитала дівчина.