Олена Гриб - "Каселона". Криза адаптації, Олена Гриб

Але який сенс брехати собі? Швидкість РІКа для мене недосяжна розкіш. Я рухаюся ніби через силу, кожен крок доводиться контролювати. Іноді мені здається, що мої суглоби заіржавіли, іноді – що їх щось блокує. Варто лише постаратися, і кайдани спадуть, я перевершу всіх РІКів у світі!

Або розсиплюсь на шматки.

От би модник відвернувся хоч на кілька секунд… Я б устиг якщо не відібрати бластер, то хоча б переламати руки цьому виродку, що посмів ходити «Каселоною» як у себе вдома!

Він обернувся і зустрівся зі мною поглядом.

Чи з качкою?

У нього відвисла щелепа. Пальці, щільно обліплені захисними рукавичками, судомно смикнулися в пошуках спускової кнопки, але схибили, натрапили на коротке дуло. З горла вирвався пронизливий крик, що заглушив завивання лайса.

Не впевнений, чи це адресувалося мені. З кают-компанії вибігла Катя, на якій висіли уламки її улюбленого крісла, за нею важко шкутильгав капітан – з кріслом цілком і довгими шматками покриття з підлоги, що тяглися шлейфом. Вирвані кріплення бовталися як якісь футуристичні прикраси і мелодійно побрязкували, анітрохи не гармоніюючи з сопінням і лихослів'ям.

– «Заро», якого біса ти нічого не робиш? – гаркнув Райс, адресуючись бортовому комп'ютеру.

Так, він навіть до програми звертався на ім'я.

Яка жалюгідність…