Грем Грін - Тихий американець. Наш резидент у Гавані

довелося збудувати справжні барикади з ящиків та книжок, щоб вітер не гасив свічок. Я зіграв у кості на місцеві гроші з одним із офіцерів — капітаном Сорелем: було не зовсім зручно грати на випивку, тому що я був їхній гість. Щастя усміхалося нам по черзі. Я відкоркував свою пляшку віскі, щоб трохи зігрітись, і всі зібралися навколо нас.

— Це перша склянка віскі, — заявив полковник, — яку я п’ю, відколи залишив Париж.

Повернувся один з лейтенантів: він перевіряв пости.

— Сподіваюся, ніч сьогодні буде спокійна,— сказав він.

— Вони не підуть в атаку раніше четвертої,— кинув полковник. — У вас є зброя? — спитав він мене.

— Немає.

— Я знайду для вас. Найкраще покласти револьвер під подушку.— І додав люб’язно: — Боюся, що ваш матрац буде не дуже м’який. А о пів на четверту почнуть стріляти міномети. Ми намагаємось, не давати супротивникові скупчуватися.

— І довго, ви гадаєте, це триватиме?

— Хто його знає. Ми не можемо більше відтягувати війська від Нам-Діня. Тут — просто маневр. Якщо ми зможемо утриматися з тими підкріпленнями, що надійшли два дні тому, то це можна буде назвати перемогою.

Знову знявся вітер, намагаючись прорватися в приміщення. Брезент на дверях напнувся, і мені згадався Полоній, заколотий за гобеленом; полум’я свічки заколихалось, і на стінах затанцювали тіні. Нас можна було прийняти за трупу мандрівних акторів.

— Ваші пости вціліли?

— Здається.— В його голосі вчувалася незмірна втома. — Та це, правду сказати, дрібниця проти того, що діється за сотню кілометрів звідси — в Хоа-Біні. Ось там справжній бій.

— Ще склянку, полковнику?

— Дякую, ні. Воно чудове, ваше англійське віскі, але краще залишити трохи на ніч, про всяк випадок. А тепер пробачте мені: я, мабуть, трохи посплю. Коли почнуть стріляти міномети, вже не можна буде спати. Капітане Сорель, потурбуйтеся, щоб мосьє Фулер мав усе необхідне: свічку, сірники, револьвер.

Полковник пішов у свою кімнату. То був сигнал для нас усіх. Для мене поклали матрац на підлозі в маленькій комірчині, з усіх боків я був оточений дерев’яними ящиками. Заснув я дуже швидко — тверда підлога якось заспокоювала. Я подумав,— і, хоч як це дивно, без ревнощів,— чи вдома зараз Фуонг? В цю ніч володіння жіночим тілом здавалося чимось зовсім не істотним,— може, тому, що за день я побачив надто багато тіл, які не належали нікому, навіть самим собі. На всіх нас чекає один кінець.

Коли я заснув, мені приснився Пайл. Він танцював один на сцені, неприродно простягнувши руки до невидимої партнерки, а я сидів на чомусь подібному до стільця для гри на фортепіано, з револьвером у руці, і слідкував, щоб ніхто не заважав йому танцювати. Коло естради, там, де в більшості англійських мюзик-холів вивішують програми, було написано: «Танець кохання. Вищий клас». Хтось заворушився в глибині зали, я міцніше стиснув револьвер і прокинувся.

Моя рука стискала чужий револьвер, а в дверях стояв якийсь чоловік із свічкою. На ньому була стальна каска, що кидала тінь на очі, і лише коли він заговорив, я впізнав Пайла. Він зніяковіло промовив:

— Пробачте, ради бога, що я вас розбудив. Мені сказали, що я можу тут переночувати.

Я все ще не проснувся як слід.

— Де ви взяли цю каску? — спитав я.

— Каску? Мені її позичили,— відповів Пайл якось невиразно.

Він втягнув за собою військовий рюкзак і почав виймати звідти спальний мішок на шерстяній підбивці.

— Ви чудово екіпіровані,— сказав я, намагаючись второпати, яким чином ми обидва сюди потрапили.

— Це стандартне спорядження наших допоміжних медичних загонів,— сказав він.— Мені дали його в Ханої.

Він дістав термос, невеличку спиртівку, щітку для голови, голярне приладдя і бляшанку консервів. Я поглянув на годинник. Було близько третьої ранку.

2

Пайл і далі виймав речі. З ящиків спорудив невеличку підставку для дзеркала та голярного приладдя. Я сказав:

— Сумніваюся, чи пощастить вам дістати тут хоч краплю води.

— Нічого, — озвався він. — У мене в термосі вистачить води і на ранок.

Він сів на спальний мішок і почав роззуватися.

— Яким вітром вас сюди занесло? — спитав я.

— Мені дозволили поїхати до Нам-Діня для перевірки нашого загону по боротьбі з трахомою, а звідти я найняв човен.

— Човен?

— Розумієте, щось ніби плоскодонка... не знаю, як він тут називається. Правду кажучи, мені довелось його купити. Човен коштував не так дорого.

— І ви один спустилися річкою?

— Повірте, це було зовсім легко. Я плив за водою.

— Ви з глузду з’їхали.

— Зовсім ні. Єдина небезпека була — сісти на мілину.

— Або загинути від кулі морського патруля чи кулеметної черги з французького літака. А то ще вам могли перерізати горло в’єтмінці.

Він зніяковіло засміявся.

— У всякому разі, я вже тут.

— Задля чого?

— Розумієте, є дві причини. Але я не хочу заважати вам спати.

— Я вже не сплю. Скоро почнуть стріляти.

— Можна переставити свічку? Дуже яскраве світло.— Він явно нервувався.

— Яка ж перша причина?

— Ви якось казали, що тут розгортаються досить цікаві події. Пам’ятаєте, коли ми були з Грейнджером... і з Фуонг.

— Ну і що?

— Я подумав, що мені слід теж подивитися на все це. Відверто кажучи, мені було трохи соромно за Грейнджера.

— Розумію. Тільки й усього?

— Виявилось, що дістатися сюди зовсім просто.

Він почав гратися шнурками черевиків: запала довга мовчанка.

— Я не зовсім щирий з вами,— промовив він нарешті.

— Не зовсім щирі?

— Насправді я приїхав, щоб побачитися з вами.

— Ви приїхали побачитись зі мною?

— Так.

— Навіщо?

В страшенному замішанні він перевів погляд з своїх шнурків на мене.

— Я повинен сказати вам... я покохав Фуонг.

Я не зміг стриматися і розсміявся. Він сказав це так несподівано і так серйозно.

— Невже ви не могли почекати, доки я повернуся? — спитав я.— Я буду в Сайгоні наступного тижня.

— Вас можуть убити,— заперечив він,— і тоді буде нечесно з мого боку бачитися з Фуонг. А потім я не знаю, чи