Томас Кенеллі - Список Шиндлера

Ніхто не знав — ані сторони обговорення, ані освічені хлопці з айнзацгруп у задній частині вантажівки, ані менш рафіновані есесівці в другій машині, ані люди на вечірній службі в синагозі, ані гер Оскар Шиндлер дорогою додому на Страшевського, де він мав збиратися на черговий вихід, — жоден із них, як і чимало з партійних організаторів, навряд чи гадав, що буде знайдено технічне рішення: дезінфекційна хімічна сполука «Циклон Б» замінить Мадагаскар як розв’язання проблеми.

Якось стався інцидент із Лені Ріфеншталь, улюбленою актрисою і режисеркою Гітлера. Вона приїхала до Лодзі з пересувною знімальною групою після того, як місто здалося, і побачила шеренгу євреїв — безсумнівних, із пейсами тощо, — яких розстрілювали з автоматів. Вона пішла просто до фюрера, який перебував на штаб-квартирі в Південній армії, і влаштувала йому сцену. А тепер з’явилося те, що треба: тут і логістика, і чисельність, і незбурена громадська думка; тож хлопці з айнзацгруп тепер виглядатимуть дурниками. Але й Мадагаскар теж мав геть безглуздий вигляд тепер, коли було відкрито такий засіб, який суттєво скоротить недолюдське населення Центральної Європи у спеціально відведених місцях за допомогою відповідних засобів, які не трапляться на очі жодному модному режисеру.

Коли Оскар попередив Штерна в конторі Бухгайстера, СС пішло економічною війною від дверей до дверей на вулицях Якуба, Юзефа й Ізака. Вони вламувалися до квартир, витягали речі з шаф, ламали замки письмових столів і комодів. Вони зривали цінні речі з пальців, ший, витягали з кишень. Дівчаті, яке не віддавало шубку, зламали руку; хлопчика з вулиці Темної, який не хотів розлучатися з лижами, застрелили.

Дехто з тих, у кого відібрали речі, — не знаючи, що на СС дія закону не поширюється, — поскаржились у поліцію наступного дня. У деяких місцях, говорила їм історія, міг трапитися совісний старший офіцер, якому б стало соромно за своїх, і він би навіть укоськав декого з тих шалених молодиків. Мали початися розслідування у справі хлопчика з Темної й чиєїсь дружини, якій було кийком зламано ніс.

Поки СС працювало по багатоквартирних будинках, айнзацгрупа рушила до Старої Божниці, синагоги ХIV століття. Як і очікувалося, там було виявлено за молитвою групу юдеїв — бородатих, із пейсами, з молитовними покривалами. Також із сусідніх будинків зігнали євреїв менш ортодоксальних: німцям було цікаво побачити, як одні реагують на других. У Стару Божницю серед інших було загнано й бандита Макса Редліхта, який інакше не переступив би поріг давнього храму і навряд чи був би туди запрошений. Вони стояли перед Ковчегом — дві гілки одного племені, — і одним у звичайний день була б неприємна компанія других. Сержант відкрив Ковчег і витяг пергаментний сувій Тори. Строкатий натовп у синагозі погнали повз сувій — і наказали кожному плюнути на нього. Удавати було не можна: слину було видно на письменах.

Ортодоксальні юдеї раціональніше поставилися до цього, ніж решта — агностики, ліберали, саморобні європейці. Німці помітили, що оті, сучасні, барилися, стояли перед сувоєм, навіть намагалися перехопити погляди солдатів: мовляв, та чого ви, ми ж не такі примітивні, щоб займатися таким безглуздям. Есесівцям на інструктажі казали, що європейський характер ліберальних євреїв — це всього-на-всього тонка плівка й у Старій Божниці небажання відступництва в тих, хто ходить з короткими стрижками і в сучасному одязі, це доведе.

Урешті-решт плюнули всі, крім Макса Редліхта. В айнзацгрупі це сприйняли як випробування, варте доби, — змусити людину, на вигляд невіруючу, плювком відректися від книги, яку вона розумом сприймає як просто давню нісенітницю, але голос крові все одно говорить, що ця книга — священна. Чи може єврей вийти за межі переконань своєї дурної крові? Чи може він мислити по-кантівськи чітко? Ось у чому полягав експеримент.

Редліхт від цього випробування навідріз відмовився. Він виголосив коротку промову:

— Я зробив чимало. Але такого не зроблю.

Його застрелили першим, а тоді й усіх решту — і підпалили будівлю, залишивши від найстарішої польської синагоги тільки стіни.

Розділ 5

Вікторія Кльоновська, польська секретарка, була окрасою адміністрації Оскара, і він одразу ж розпочав із нею роман. Інґрід, його німецька коханка, напевне, про це знала, так само, як і Емілія Шиндлер — про Інґрід. Адже Оскар ніколи не був потайним коханцем. Його щирість в інтимних питаннях була майже дитячою. Не те що він цим вихвалявся. Річ у тому, що він не бачив жодної підстави брехати, прокрадатися чорним ходом до готелю, тихо стукати до своєї пасії глибоко вночі. Оскільки Оскар серйозно не намагався брехати своїм жінкам, то їхні можливості впливу були обмежені: традиційні аргументи закоханих із ним не проходили.

З високою білявою зачіскою над милим, трохи лисячим, яскраво нафарбованим личком, Вікторія Кльоновська була схожа на таку собі легковажну панночку, для якої всі ці історичні негаразди є тимчасовою зовнішньою перешкодою посеред справжнього життя. Цієї осені, коли одяг був невигадливий, Кльоновська мала вигляд фривольної кокетки у своєму жакеті, блузці з оборочками й вузькій спідниці. А проте вона була практичною, раціональною і винахідливою. Була вона й націоналісткою, на грубуватий польський кшталт. Колись вона вестиме перемовини з німецькими чиновниками з тим, щоб вони випустили з тюрми СС її судетського коханця. Але поки що в Оскара вона мала менш ризикові доручення.

Він якось сказав мимохідь, що хотів би знайти у Кракові добрий бар чи кабаре, аби сидіти з друзями. Не зі знайомими, не зі старшим начальством з Інспекції з озброєння. А саме зі справжніми друзями. Якесь би жваве місце, куди старші чинуші не ходять.

Чи має щось таке на прикметі Кльоновська?

Вона знайшла чудовий джазовий підвальчик на одній із вузеньких вуличок коло Ринку. Це місце завжди було популярне серед студентів і молодої професури з університету, але Вікторія сама там іще не бувала. Ті чоловіки середніх літ, які залицялися до неї в мирний час, ніколи б не полізли у таку студентську діру. А коли забажаєте, то можна винайняти нішу за завісою і влаштувати затишну вечірку під прикриттям шалених ритмів джаз-банду. За те, що вона знайшла той музичний клуб, Оскар назвав Кльоновську Колумбом.

Партійна лінія щодо джазу полягала в тому, що він не лише є занепадницьким мистецтвом, а ще й має африканське, недолюдське коріння. «Ум-па-па» віденських вальсів було більш відповідним ритмом для чиновників СС і Партії, тож вони гордовито обходили стороною джаз-клуби.

Близько Різдва у 1939 році Оскар зібрав у тому клубі гурт своїх друзів. Як