Томас Гарді - Під деревом зеленим

він поверне її власниці при першій же нагоді. Однак хлопець відтягував цей момент, як тільки міг, адже якщо дівчина насправді не має до нього ніяких почуттів і він їй зовсім нецікавий, вона одразу здогадається, що це лише привід її побачити і ще, чого доброго, висміє його, а це б серйозно змінило її думку про його гідність. А для Діка тепер не було нічого важливішого, окрім її думки, незалежно від того, любить вона його чи ні.

Однак коли тобі двадцять один і ти закоханий, то рано чи пізно вривається терпець. У суботу Дік із напускною байдужістю підійшов до школи і з радістю помітив об’єкт своїх пошуків у кінці саду: міс Фенсі силкувалася викопати лопатою колючий кущ, який самовільно вторгся на її територію.

Дік намагався нічим не видавати свої почуття, щоб, якщо хтось спостерігає з тих підозрілих вікон на протилежному боці, він зійшов за людину, яка вельми поспішає у справах і зайшла лише на хвилинку, щоб віддати носовичка і нарешті покінчити з цим сміховинним дорученням.

Ця спроба з тріском провалилася, бо, підійшовши до воріт, він побачив, що вони зачинені, щоб діти, які гралися на передньому подвір’ї, не забігали до саду міс Фенсі.

Вона не помітила його, і він не зміг придумати нічого кращого, як погукати її.

— Міс Дей! — Дік швидко вигукнув ці слова й кинув поглядом на будинки навпроти — мовляв, ну і що, подобається мені отак кричати через огорожі, і це не має жодного стосунку до дівчини в саду. Його голос стих, а міс Дей, нічого не помітивши, поралася собі далі.

Дік виструнчився, готуючись мужньо зустріти критику із вікон навпроти, і крикнув знову. Фенсі було хоч би що.

Він крикнув утретє, цього разу з відчаєм у голосі, а потім раптом обернувся і відійшов на кілька кроків назад, ніби хотів показати, що, була б його воля, він би тут не стирчав.

Цього разу вона почула, облишила свій кущ і зайшла у школу через задні двері. Її кроки залунали в коридорі, двері відчинилися, і з-за них визирнуло квітуче обличчя молодої вчительки, на чверть захованої за дверима. Впізнавши Діка, вона вийшла до воріт.

Пізніше він сотні разів запитуватиме себе: як вона відреагувала на його поклик: зашарілася, зблідла чи взагалі не змінилася на лиці — і після довгих роздумів щоразу доходитиме висновку, що йому важко відповісти на це питання.

— Ваш носовичок, міс Дей, я приніс вам його, — Дік незграбно простягнув їй носовичок. — Мама знайшла його під кріслом.

— О, дуже дякую, містере Деві. А я все думала, де ж я могла його загубити.

Діка аж ніяк не можна було назвати досвідченим у любовних справах: якщо не враховувати кількох дитячих захоплень, йому ще ніколи не доводилося завойовувати дівоче серце. Тому-то він і не зумів скористатися із ситуації й зробив помилку, яка згодом коштувала йому багатьох гірких моментів й однієї безсонної ночі.

— До побачення, міс Дей.

— До побачення, містере Деві.

Ворота зачинилися, вона пішла. А Дік залишився стояти по той бік огорожі. Звичайно, це була не її провина: молода жінка, що живе сама, не могла запросити в будинок малознайомого чоловіка. Це йому треба було втримати її на вулиці якомога довше, перш ніж вичавити те проклятуще “до побачення”. Він пошкодував, що, перш ніж гукати, все добре не обдумав, але вже нічого не вдієш. Дік розвернувся і пішов геть.

Частина друга

ВЕСНА

Розділ І

ПРОГУЛЯНКИ ПОВЗ ШКОЛУ

Із настанням весни Дік став гуляти околицями більше, ніж раніше, і частенько найкоротший шлях додому чи з дому пролягав саме вздовж шкільного саду. Його наполегливість дала перші плоди: повернувши за ріг під час дев’ятнадцятої такої прогулянки, Дік побачив міс Фенсі у прочиненому вікні. Вона була одягнена у темно-сіру сукню й дивилася прямісінько на наголовок його капелюха. Дружнє привітання, яким вони обмінялися, випадково зустрівшись, стало цілющим бальзамом для Дікової душі, і тепер він почав ходити до школи ще частіше. Хлопець уже майже протоптав нову вузеньку стежину біля огорожі, коли удача знову йому усміхнулася: він буквально зіткнувся з міс Дей на дорозі перед шкільними воротами. Потім була ще одна зустріч, а потім і ще одна. Судячи з поведінки Фенсі, можна було сказати, що вона рада бачити Діка. Однак що стоїть за цією радістю: захват від того, що вона справила на юнака таке враження, чи прояв щирих почуттів, як того прагнув хлопець, — цього Дік ніяк не міг зрозуміти, хоча потім годинами перебирав у думках найменший її рух.

Розділ II

ЗІБРАННЯ ХОРУ

Був ясний весняний вечір. Сонце розливалося довкола невиразним бурштиновим сяйвом, а його обриси губилися серед нескінченних хмар, що нагадували неслухняні пасма волосся.

Парафіяльні музики зібралися перед майстернею містера Пенні у Нижньому Меллстоці. У яскравих променях сонця від кожного з них лягала тінь довжиною з дзвіницю. Джерело світла було так низько, що краї капелюхів зовсім не захищали очі від сліпучого сяйва.

Дім містера Пенні стояв на самісінькій околиці, тулячись в улоговині біля узбіччя дороги, так що колеса возів і копита коней завжди опинялися на одному рівні з вікном майстерні. Низьке й широке вікно не зачинялося увесь день, і крізь нього завжди можна було побачити містера Пенні за роботою — він нагадував чоботаря на портреті якого-небудь сучасного Мороні[4]. Чоловік сидів обличчям до дороги з черевиком на колінах і шилом у руках, лише зрідка підводячи голову, коли протягував нитку й нахилявся уперед — тоді його окуляри зблискували сліпучим відблиском в очі перехожим, а потім він знову схилявся над черевиком. Стіну позаду вкривали нескінченні ряди колодок: великих і малих, товстих і тонких. У найтемнішому закутку кімнати сидів хлопчина-підмайстер з пов’язаною на голові стрічкою (вочевидь, щоб волосся не лізло в очі). Він усміхався на слова перехожих, що долинали знадвору, однак ніхто ніколи не чув, щоб він щось відповідав, принаймні не у присутності містера Пенні. За вікном зазвичай на кілочку, прибитому до дошки, висіла шкіра для халяви чобота, немовби хтось виставив її сушитися. На дверях не було ніякої вивіски. Узагалі-то тут, як і у старих банках чи крамницях, повністю нехтували рекламою. Містер Пенні вибудував стосунки з клієнтами виключно на засадах взаємної поваги й довіри і вважав приниженням власної гідності чіпляти вивіски, щоб принаджувати сторонніх.

Музиканти