Мирослава Русава - Чи так страшен вовк, коли є дракон?, Мирослава Русава

Ми з сестрою майже відразу відокремилися від Алани з хлопцями, зупинившись біля косметики.

Я і Ада досить довго сперечалися про те, що все ж таки краще: ельфійська витяжка підводної лілії або все ж таки настоянка на срібній фіалці і лусці василіска. У суперечку «непомітно влилася», а якщо точніше нахабно встряла Хельга.

Досі не можу зрозуміти, чому ця відьма так мене дратує з першої зустрічі... Вона постійно до мене лізе з підколками та причіпками... Вічно я їй чимось не подобаюся! Чим це цікаво я їй так не догодила? Невже ця гадина дійсно вважає, що світ крутиться лише навколо неї?!

Загалом ми знов зчепилися і, чесно сказати, я вже не пам'ятаю чому...

– Ти самовдоволена стерва! – пробурчала відьма.

– Від дияволиці чую! – обурилася я.

Юна продавщиця за прилавком не знала куди провалитися, ну а Аду вже, як то кажуть, «тіпало»

– А… – хотіла почати Хел, але її перебили:

– Заткнулися швидко – вибухнула сестричка.

Я обомліла… і відьма теж. Пару секунд ми стояли розгублені, але потім, зібравшись з думками, відновили свою бійку. Навіть Ада вихопила... І втекла в сльозах, перед тим висловивши свою думку про те, які ми «чудові» і «досконалі».

– А ти не підеш її наздоганяти? – здивувалася стурбована Хельга, яка вже, схоже, шкодувала про все, що сталося.

– А що повинна? – рикнула я.

– Вона твоя сестра! – стукнула мене відьма.

Можливо, я мала обуритися, але «чарівний» у всіх сенсах пендель поставив мені «кульки на ролики» і змусив замислитися.

Але після злість все-таки взяла гору:

– Подується і повернеться!

Ні, ну це вона влізла, тож сама винна!

– Як знаєш, – тихо озвалася відьма і, розвернувшись на підборах, розчинилася в просторі...

«Нарешті» – подумки зраділа я.

Але вже через три хвилини я захопилася косметикою. І тепер оглядаючись на всі боки, я намагалася збагнути, що не так.

– О, Машко... – почула я до болю знайомий і неприємний серцю голос.

– Для тебе Марія  – холодно озвалася я.

– Еванс так ти, я дивлюся, страх втратила… – навис хлопець наді мною.

Я у відповідь лише запитливо підняла брову.

– Люба... Марієчка – настільки солодко, що прямо нудотно почав хлопець – душечка, де ти своїх друзів загубила? – передостаннє слово Соул, здавалося, виплюнув, так воно йому гидко.

– А тобі яка різниця? – поставила я склянку на місце, а потім тихо, але чітко додала: – нелюд...

Хлопець схопив мене за руку і блиснув очима.

– Що сказала? – прохрипів він.

Мене пересмикнуло від несподіванки та огиди. Я не очікувала того, що людський голос може змінюватися на стільки. Зараз цей рик-хрип більше був схожий на щось звірине.

Але як він насмілився до мене так звертатися? І чого взагалі воно до мене прилипло?

– Алана втекти змогла, а ти вже нікуди не дінешся – прогарчало це чудовисько.

То він не зміг Аланушку доконати, тепер на мені зірватися хоче?

– І тепер твоя відьма тобі ніяк не допоможе...

На цю заяву я лише багатозначно хмикнула. Так, було одного разу таке. Але лише одного!

Ми з Хельгою тоді погризли так само, як і зараз. Я, зла як тисяча чортів, виплеснула всі свої думки про «прекрасний» світ на Соула, що підвернувся, ну а цей псих хотів мене побити. Та тільки ось коли він замахнувся його «вітром» з ніг знесло, та так що в найдальшу стіну впечатався. А ногами він таку траншею вирив, якби ви бачили!

Тоді я справді злякалася. Причому не знаю, чого більше хлопця чи цього дивного «вітерця». Але виявилося, що це Хельга заклинанням якимось пальнула. Дивно, але я досі не можу зрозуміти, навіщо відьма це зробила. Можливо, я хоч би щось розібрала, якби продовження бачила, але мене Колен і Рене за комір витягли. Та, до цього знаменного дня, після того випадку Соула місяці три не було видно. Та й не чіпало воно мене більше якраз до цього моменту.

А ще мене чомусь дратує фраза "Моя відьма" особливо перше слово... Ні, ну якого Макара вона моя? Хоча чорт його знає, які таргани в голові цього душевно хворого.

З боку площі пролунав галас. Але за цим гігантом-переростком мені нічого не було видно. Він якраз закрив мені весь огляд. Як раптом, переді мною... ні, не з'явився! Матеріалізувався вовк.

Я, якщо вже зовсім м'яко говорити, була в шоці. А вовк був гарний… Сіра, майже срібляста шовковиста шерсть, потужне ідеально складене тіло, сапфірові очі. Цей звір ніби зійшов із картини якогось відомого художника.

При погляді на нього не було ані страху, ані жаху. Цей вовк не вселяв того незрозумілого почуття огиди, яку відчуваєш при погляді на падальщика, негідника. Якраз навпаки! Начебто не його рід народ переслідує як самого богомерзького і безчесного звіра.

Цей чудовий звір втиснувся між мною та хлопцем, примусивши того зробити пару кроків назад. А потім це синьооке диво, принюхавшись, злісно осміхнулося і загарчало...

Схоже, сріблястошкурому теж не сподобався Соул. Хлопець же добряче злякався. Ну і правильно! Адже перед ним не домашній песик! А справжній вовк, який за бажання з легкістю йому горлянку перегризе… а може що й гірше…

Ну а сірий, зрозумівши, що перед ним людина не розуміюча пригнув голову, ніби готуючись до стрибка. Проковтнувши ком, що став поперек горла, зблідлий юнак повільно відступав. А потім, видихнувши, спробував повернути собі незворушний вигляд, але губи невблаганно тремтіли.

– Я йду! – вигукнув зляканим голосом – Але тому, що сам так захотів! – кинув хлопець через плече вже сяючи п'ятами.

А вовк, простеживши поглядом за переможеним, повернувся до мене з почуттям виконаного обов'язку, і привітно махнув хвостом. Я зуб даю - він посміхався!

Pov Алана

Шурхотіли сукні, кружляли люди. Вовченята, радісно виляючи хвостами стрибали навколо людей хто, танцюючи, а хто, випрошуючи чогось смачненького.

Ми з Алісою стояли навпроти вогнища, і радісно хрумтіли печивом, яке нам люб'язно підігнав Рене. Хоча, якщо чесно, «підігнав» він Алісі, а мені просто не зміг відмовити.