Мирослава Русава - Чи так страшен вовк, коли є дракон?, Мирослава Русава

Випрямившись, дівчина зістрибнула вниз і зійшла на поміст.

 – Отже, дорогі друзі! Схоже, цього року таки знайшовся новий претендент!

Слухаючи промову племінниці градоправителя, я задумалася. Чому була дозволена ця гра? Адже вона небезпечна! А якби дівчина промахнулася? Чи тятива зіскочила? Лопнула чи... навіть не знаю... Що ще могло статися?

Ну, припустимо лук зачаровано, а якщо точніше, він є цілісним магічним артефактом. Тобто від казусів із тятивою  та таке інше він застрахований. Від промахів теж заклинання бувають – не дарма вона саме звідти стріляла і безпосередньо в напрямку багаття. Але невдало могли й спіймати... не за дерево, а, наприклад, виставивши долоню трохи вище, і стріла пройшла б мало не наскрізь чиєїсь нещасної долоні або навіть зап'ястя застрягши наконечником у шкірі...

Ну гаразд, не суть. Адже все обійшлося...

Потік моїх роздумів перервав відчуття чужого погляду на моїй потилиці. Здавалося б, погляд та й погляд. Що тут такого? Я перебуваю на святі разом із тисячею інших людей.  Мало лі хто міг на мене подивитися? Але це відчуття швидко викликало в мене незрозумілу паніку. А вона все розросталася і розросталася... і не знаю, що було б, якби мені на плече не лягла чиясь рука.

 – Алана, все гаразд? – стурбовано спитав Колен, а я озирнулася.

Не знаю, скільки я стояла, але безперечно чимало... Вогнище вже запалили, а народ розбрівся по «ярмарку». Останні промені сонця вже торкалися горизонту, фарбуючи небо швидкоплинними перламутрово-рожевими мазками. Тіні ще сильніше витягувалися, ніби передчуваючи свою неминучу кончину.

Ще хвилин 20 і остаточно стемніє…

На якусь мить заворожена я ніби злетіла над землею. Але якщо свідомість, як замкнений у клітці птах рвалася подалі від усього мирського, розум був стурбований. Він і не забував усіх тих дивацтв, що трапилися за вечір. Він знав, що просто так нічого не буває. Звиклий до пошуку логічного, раціонального вирішення всіх питань, він безперервно розмірковував, холодно дивлячись на ситуацію.

 – Так – глухо відповіла я, скидаючи руку хлопця

 – Точно? – не повірив юнак.

 – Точно – розпливлася я в посмішці

 – Ну, гаразд – хмикнув Колен, а сам попрямував до немаленької компанії хлопців, у центрі якої вогником виднілася руда маківка.

Як тільки юнак пішов, усмішка сповзла з моїх губ. Я обернулася. Чесно кажучи, я не знаю, навіщо я вирішила перевірити, адже й так зрозуміло, що якщо навіть на мене хтось і дивився, то вже пішов. Але мене вразило те, що за мною була порожнеча, між прилавків, що знову веде до лісу.

 "І знову ліс..." – відсторонено відзначила я. Чесно сказати навіть складалося враження, що думка і зовсім чужа була...

До мене йшли Хельга та Аліса.

 – О, Алана! А ти побачила такий чудовий прилавок на тому боці? – махнула відьма кудись за багаття ближче до міста.

– Ні… – прокинулася моя цікавість, а всі інші почуття одразу здалися якоюсь дрібницею…

 – Як? – «обурилася» вона, і мене потягли «до прилавка, по той бік…».

Прилавок показаний дівчатами був і справді чудовий. Різнопланові статуетки зачаровували своєю деталізацією та акуратністю. Там також були й колекційна зброя, яку люблять збирати чоловіки (причому виключно для того, щоб хвалитися один перед одним), пучки трав, що висіли на мотузках над столом… До речі, останні Хельга яро чи то хвалила, чи то критикувала, напевно, останніх хвилин двадцять.

 – А кмин цей добрий, тільки ось ціна кусаюча дуже. Купила б якщо...! – і тут дівчина заткнулася, обірвавши свою промову на півслові.

Відьма вся підібралася, насторожилася.

 – Хельга, що? – затурбувалася Аліса.

А відьмочка чи то рикнувши, чи то пискнувши побігла до "сцени" за якою був вільний прохід до лісу.

Побачивши стурбовану дівчину, народ дивувався та насторожувався. А люди, що знаходяться ближче до того місця, куди прямувала відьма, завмирали, вдивляючись у темряву лісу, і тикали в той бік вказівними пальцями.

Ми, що бігли за Хельгою, ледь носом одна одній спини не потикали, коли «переслідувана» раптово зупинилася. Від лісу до нас мчала зграя вовків. Але вовками назвати цих радісних та дружелюбно налаштованих тварин було складно.

Ніколи не повірила б, що ці звірі дикі. Адже підбігши до нас, багато хто почав підлизуватися до людей. Причому мені здалося, що деякі мають намір обирати конкретну людину...

– Вони повернулися… – прошепотіла Аліса.

М-да, вовки щорічно споконвіку проводили з нами, простими городянами, вечір богині. Але останні два роки їх не було видно з незрозумілих причин.

– Та в них молодняк! – хмикнула відьма, дивлячись на сірих «цуценят», що виділяються із загальної маси.

Чим «малеча» виділялася? Ну, як мінімум розмірами, обережністю та сором'язливістю. Потужні дорослі вовки, без побоювання пестилися до людей, випрошуючи їжу і грали з дітьми.

– Може, тому їх і не було видно? – припустила Аліса.

– Не «Може», а точно! – зробила надто відчайдушне, на мою думку, оголошення Хельга.

– З чого взяла? – виразила я свій сумнів.

– Ну, детектив – подразнила відьмочка – сама глянь правді в очі. Вовки виходжують вовченят у середньому півтора-два роки. Народжуються цуценята, як і в інших тварин, переважно навесні. Наші хвостатиків не було рівно 2 роки, тобто якщо вовченята народилися навесні позаминулого року якраз виходить, що півтора роки кожному з цих мракобісів. Ну а під час «виховання» матері не підпускають близько практично нікого. Я відповіла на ваше запитання міс Холмс?

Мене починало дратувати те, що відьма називає мене детективом. Ні, ну за що? Де я так завинила?

Кінець Pov Алана

Pov Марія

«Вже багаття запалили...» – здивувалася я, нарешті, відвівши очі від склянки з блискуче-рожевою рідиною, що споглядала останні десять хвилин...