Мирослава Русава - Чи так страшен вовк, коли є дракон?, Мирослава Русава

А печиво яке було... Мм... Не відірватися! Шоколад так і танув у роті, а солоденька рум'яна скоринка була просто божественна на смак.

– А мені не запропонуйте? – ображено надулася Хельга.

Аліса мовчки простягла відьмі згорток зі смакотой, сама при цьому продовжуючи хрумтіти. Коли відьма засунула парочку маленьких зірочок і трикутничків у рот і почала хрумтіти ними, Колен, не витримавши нахабно загреб горстку печива і, наслідуючи відьомий приклад закинув їх у рот.

У відповідь на цю дію Хельга так зиркнула хлопця, що той мало не подавився.

– Чого? – прошамкав Колен.

– Нічого – блиснула очима Хельга – просто думаю, чи не закінчилися в мене галюциногенне зілля або отрута «маніфест»

– А... – запитально вигнула брови Аліса.

– Просто і там, і там, якщо мені не зраджує пам'ять, використовуються засушені пальці  – знизала плечима відмочка – Ось я і думаю: може запаси поповнити? А то дивлюсь Колен свої кінцівки позичити хоче, схоже... вони йому не потрібні.

Бідолашний юнак зблід і, подавившись, почав безперервно кашляти, задкуючи назад. Різко розвернувшись, хлопець дременув, та так що і вовки б не навздогнали.

– Гей!... Я ж пожартувала! – гукнула слід здивована відьма.

– Ти більше так не жартуй – тихо «натякнула» Аліса за хвилину шокованої мовчанки.

– Ну гаразд – глибокодумно хмикнула рудоволоса – а ви Аду не бачили? – ніби щось згадавши, сплеснула руками відьма.

– Ні… – стурбувалася я - А що?

Легке занепокоєння швидко переросло у справжню тривогу.

Чесно сказати я вже навіть не розуміла, турбуюся я за подругу чи з якоїсь іншої причини.

– О, Маріє... – хмикнула Хел і її одразу, як вітром здуло... до Еванс.

Навколо брюнетки радісно стрибав красень-вовк із справді сріблястою шерстю і ніжно-ніжно блакитними очима. Відьма і Марія, ясна річ, відразу ж зчепилися. Схопивши вовченя на руки, вони почали його перетягувати кожна – на себе.

– Якось мені не спокійно, – прошепотіла Аліса.

– З чого раптом? – здивувався Рене, який щойно підійшов до нас у компанії вже не такого Колена

– Навіть не знаю... – прошепотіла Аліса, нервово крутячи в руках напівпорожній скруток і пильно роздивляючись його.

– Та все в порядку! – притяг хлопець до себе свою наречену, намагаючись заспокоїти – ходімо, потанцюємо, – несподівано запропонував він.

– Пішли, – посміхнулася дівчина.

Сверток урочисто перекочував у руки Колену, а солодка парочка почала крутитися у вихорі музики.

"Не спокійно мені..." – майже процитувала я подругу подумки.

Все, що сталося: як розмова, так і дії друзів я чула, як крізь вату.

На душі щось глухо шкреблося, свідомість ніби втратила зв'язок із тим, що відбувається.

Раптом потік вітру повернув мене у реальність. Здавалося б, звичайний вітер. Він розкидав спідниці дівчат і скуйовдив шерсть вовків... Але... мені стало лячно.

Вовки стали сповільнюватися, неспокійно вдивляючись у морок лісу.

Усередині все стиснулося. Звуки зовсім відступили. Танець яскравих спалахів полум'я став різкішим, здавалося, більш небезпечним та ритмічним. Стук розлюченого серця глушив, а кров пульсувала у скронях.

Земля дрібно затремтіла. А люди щось відчувши, стали стурбовано оглядатися. Самотня крапля холодного поту скотилася, на, здавалося, скам'янілому в байдужому вигляді обличчю від скроні вниз по щоці.

Все завмерло разом із моїм серцем, але лише на мізерну мить. Перед очима знову майнула червона пелена, а коли вона зникла... Земля загула, затремтіла. Вітер хлистав по обличчю і рвав одяг...

Вже здавалося, що я чую спів Аврики - другої доньки Євридани з восьми, німфи смерті, володарки душ. Над кронами дерев розриваючи темряву, злетів стовп вогню неймовірних розмірів. Не встиг зреагувати ніхто...

Миттєво перед натовпом з'явився... дракон.

Зробивши зляканий кульбіт, серце впало в п'яти, а шлунок скрутився морським вузлом.

Посланець смерті, син піднебесся, відповідав образу, що гуляє у народі. Ящірка просто гігантських розмірів, вселяла справжній, не підроблений жах навіть у холоднокровніших і безстрашних. Бурштинові очі з тоненькою ниткою вертикальної зіниці… де криваво-червона, де рубінова, а де й коричнева ромбоподібна луска…

Величезна паща, з двома рядами гострих, як кинджали зубів у пів людського росту... Пластини на грудях і животі, що служили бронею… Численні сніжно-білі кістяні нарости.

Краса і справді часом вбивча…

Першими відмерли вовки. Тварини кинулися навтьоки, а незадоволений ящір заревів, встав дибки подібно коню і грузно опустився назад. Земля не витримавши пішла тріщинами. І можливо саме це дало поштовх людям.

Дракон не щадив нікого. Його хвіст нещадно ламав дерева, а струмені полум'я летіли на всі боки. Люди в надії врятуватися бігли в різнобій... а я все стояла, скута страхом.

Шалена тварина стукнула лапою по землі. Один із тисячі уламків стукнув і мене так, що я впала. І чомусь саме тут прокинулося почуття самозбереження.

Бігти! Треба тікати! Але куди? Від тварюки, яка розвалила багаття в два людські зрости, випадково наступивши на нього лапою навіть не обпікшись? Від літаючого та вогнедишного ящера який змітає народ одним диханням? Від монстра, що перекушує людину за один раз?...

Бігла я у бік лісу. Три язики полум'я промайнули трохи лівіше за мене.

Голова гула, серце розривалося, а ноги стали ватяними. Перед очима пливло, все розмивалося, і я бігла, що називається навпомацки.

Запах гару та крові різав ніс, але я могла тільки здогадуватися, що відбувалося у мене за спиною.

Раптом у мене з-під ніг пішла земля, і я, подряпавшись об незрозумілий виступ упала вниз, чутливо вдарившись спиною об щось тверде.