Юрій Тарнавський - Теплі полярні ночі, Юрій Тарнавський

чудові розвідники, які підкрадалися до ворогів, пластуючи на череві по землі, щоб вивідати ворожі позиції, що я сам старався робити у хаті й надворі, і що вони перегукувалися вночі, наслідували голос пугачів, що я теж пробував, і що могли вони довго сидіти під водою, дихаючи через очеретинку, що я знов-таки пробував, але без успіху, і що, накінець, були вони безстрашні, не боялися смерті й, насаджені на паль, байдуже курили люльку.

Я також дізнався, що чикири башка! татарською значить «голову з пліч», і горлав це несамовито, зрубуючи верхівки квітів палицею, коли біг крізь поле, як робив колись шаблею у дворі граб’ї, уявляючи, що я козак і зрубую голови ненависній татарві. Під час переїзду моя шабля десь загубилася, та вона й так була б для мене замалою.

3

Облави?

Час від часу в місті німецькі вояки разом з місцевими поліцаями влаштовували облави.

Люди розбігалися навсібіч, силкуючись утекти або заховатися на чийомусь дворі чи в під’їзді, щоб їх не схопили.

Спочатку, я думаю, вони шукали юдеїв, щоб доправити їх у місцеве ґето чи, може, концтабір, а потім вже просто юнаків і дівчат, щоб відправити їх до Німеччини як рабську робочу силу на фабрики й у сільське господарство.

Ґето?

Частину міста відгородили й заселили туди юдеїв. Вони носили на одязі шестикутну зірку, вишиту жовтими нитками, і їх контролювала юдейська поліція.

Страти?

Одного холодного дощового дня ранньою весною, повертаючись зі школи, я зауважив людей, які чимдуж бігли вулицями геть від центру. Зацікавлений і схвильований, я запитав у перехожих, що відбувається, і мені сказали, що німці страчують юдеїв. Люди бігли туди подивитися.

Переляканий самою думкою про це, я все ж не міг зупинитися, пішов за іншими й опинився на вершку одного пагорба за містом, де люди з’юрмилися на одному боці величезної викопаної ями. Останнім часом дощило часто, дощ ішов і тоді, і я стояв вимоклий аж до шкіри, ще й у багнюці по кістки.

Оточені німецькими вояками й місцевими поліцаями, юдеї по той бік ями утворили інший натовп, а попереду вишикувалися чергою. Ті, хто стояв у натовпі, були вдягнені, але приєднавшись до черги, вони роздягалися, кидали одяг на чималу купу на землі й повільно рухалися одне за одним до краю ями, де стояв німецький вояк з пістолетом у руці. Щойно людина до нього підходила, він приставляв дуло пістолета до потилиці, лунав гучний тріскучий звук, ніби ламалася суха гілка, і людина падала в яму обличчям уперед. Тоді підходила наступна, і процедура повторювалася. Все відбувалося дуже швидко й спокійно — ані ті, хто чекав, ані ті, кого розстрілювали, не чинили спротиву, наче все було узгоднене заздалегідь, і те, що відбувалося, геть не скидалося на те, що вояк убивав людей, ніби він просто ставив печатку на їхні голови, як на папір, підтверджуючи їхню легітимність.

Побачене мене шокувало, не так фактом убивства, як буденністю самого способу, а також виглядом оголених тіл, таких смертельно блідих і спотворених, ніби побачених крізь сльози, із чорними непокірливими кущами волосся на тілах, особливо в жінок, чого я ніколи раніше не бачив. Наче загіпнотизований, я не міг відвести очей від того, що діялося. Серед жертв, імовірно, були діти, але я їх не пам’ятаю, начебто вони сховалися за розмірами й зовнішністю дорослих.

Але нараз, несподівано, я відчув, як гостро заболіло в мене вухо, і зрозумів, що хтось ухопив його й тягне мене звідти.

Був це якийсь високий чоловік із суворим виразом обличчя.

— Що ти тут робиш, хлопче? — спитав він сердито, витягнувши мене з натовпу і напрямивши в бік міста. — Тобі цього не треба бачити. Іди додому!

Присоромлений, наче собака, що підібгала хвіст, я не опирався і, скорившись, пішов дорогою вниз.

Ти розповів батькам?

Розуміючи, що вчинив погано, я нікому не розповів про страти, але вночі в мене підскочила температура, і не в змозі приховати почуття провини, тремтячи й ридаючи, я в усьому зізнався, впевнений, що був покараний за свою провину.

Мені сказали, що не можна було туди йти і дивитися на страти, але запевнили, що моя хвороба не покарання, а лише наслідок того, що я вимок і змерз. З’ясувалося, що то знову запалення легень, і, як колись, мене напосіли жахливі кошмари про язик-рівнину, всипану великими гострими кам’яними брилами, смак яких я куштував та на які натикався. Але цього разу було не так погано, як уперше, п’явок на шкіру не клали, а банки ставили лише один раз. В ліжку я пролежав лише два тижні, а потім пішов до школи відносно здоровим.

Мама приносила мені домашнє завдання, яке я ретельно виконував, і тому не дуже відстав від решти класу, поки хворів.

Ще одна страта?

Наступного року чи, може, за рік по тому я став свідком іншої страти — цього разу, як казали, українських партизан.

Як і того разу, день був холодний і хмарний, хоча не дощило, і дорогою додому зі школи я потрапив у натовп, який зганяли на центральну площу німецькі вояки й місцеві поліцаї. Під час звичайних облав дітей не чіпали, але цього разу мене змусили піти з усіма.

Я злякався, що нас відправлять до Німеччини в рабство, але виявилося, що ми лише мали стати свідками повішення.

Посеред площі встановили шибеницю: з’єднані важкою поперечкою два високі товсті дерев’яні стовпи, а між ними — високе підвищення.

Поки ми стояли й спостерігали, до шибениці під’їхала вантажівка з німецькими вояками в шоломах і з рушницями та з кількома чоловіками в цивільному серед них.

Німці вилізли першими, потім допомогли чоловікам, що мали зв’язані за спиною руки, підвели їх до шибениці, змусили піднятися маленькою драбиною на підвищення й стати в шерегу під поперечкою. Їх було п’ятеро, всі, знов-таки, покірні, наче виконували завдання, обумовлене заздалегідь, і терпляче чекали, що буде далі. Вони були простоволосі й у звичайному цивільному одязі із розстебнутими під підборіддям комірцями.

На рівних проміжках із поперечки звисало п’ять товстих мотузок із петлями на кінцях, і кожен чоловік став під одну з них. Один німець ішов від чоловіка до чоловіка, надівав на голови петлі й затягував їх на шиях, залишаючи вузли з мотузами за спинами в’язнів.

Зробивши так з усіма, німець відступив назад, почувся гучний звук, наче хтось ударив молотком об щось тверде, дошка, на якій чоловіки стояли, провалилася, і вони всі впали десь на півметра вниз, трохи підскочили, смикаючись