Наталія Гурницька - Мелодія кави в тональності сподівання

Тремтячими пальцями Анна торкнулася ручки дитини, і коли мацьопкі[21] пальчики стиснули її палець, раптом голосно схлипнула та розплакалася. Син! Її маленький син. Їхня з Адамом спільна дитина. Все б віддала, тільки б Адам зараз був поряд.

Сильніше опершись плечима на стіну, Анна нахилилася і торкнулася губами теплої голівки сина, провела долонею вздовж маленького мокрого тільця і аж задихнулася від захвату. Любила, до безтями любила це вистраждане і кохане дитя. Любила та почувалася так, ніби Адам був поряд з нею, і це лише питання часу, щоб він прийшов і побачив сина. Напевно, він зараз дивиться на неї та сина з неба.

– Бачиш, який гарний хлопчик у тебе народився? – Тереза огорнула дитину зверху теплою пелюшкою й усміхнулася. – Адам завжди боявся, щоб ти ще раз народжувала, але я знаю, що він все одно хотів від тебе сина.

Підвівши голову, Анна розгублено глянула Терезі в очі, заперечно хитнула головою.

– Адам мені ніколи такого не казав. Завжди говорив, що четверо дітей йому достатньо.

Тереза слабо усміхнулася.

– Адам завжди був потайним. Лише раз обмовився в розмові зі мною, що хотів би сина. Один спадкоємець для фамілії – то замало. – Тереза ледь відхилила пелюшку від личка дитини й уважно придивилася до немовляти. – На Адама схожий. Має його чоло, підборіддя, ніс, брови.

Вона ще раз глянула на малого.

– Гарний хлопчик. Не придушений навіть, – вона перевела погляд на повитуху. – Врятували нам дитину. Матимете втричі більшу платню, аніж домовлялися.

Задоволено всміхнувшись, повитуха ствердно кивнула.

– Років з двадцять тим на хліб заробляю, то трохи розуміюся на тому, що роблю… Та й молода пані постаралися. Хлопець великий, а пані худенька і мало сили має… Але нічого, ще трохи – і відпочинете собі. – Вона підняла немовля з пелюшкою на руки, ще декілька хвилин потримала так, щоб дитя опинилося трохи внизу, тоді вміло перев’язала та перерізала пуповину і передала хлопчика Терезі. – Потримайте, пані. Мушу приглянути, щоб і з молодою пані все добре було.

Прослідкувавши поглядом за Терезою, яка взяла на руки її сина та почала мити теплою водою зі срібного збанка, Анна крізь сльози усміхнулася. Який же гарний хлопчик народився. Дивовижний, неймовірний. І такий великий. А як голосно та вимогливо кричить. Тільки б він здоровеньким ріс.

Терпіла легкі спазми в животі, проте не могла відвести погляду від дитини і не зважала на неприємні відчуття. Та й боліло не надто сильно. Так, хіба легка незручність. Намагалася змиритися з нею, як із чимось неминучим, а всю увагу зосередила на новонародженому синові, якого якраз пеленала Тереза. Які ж у нього всі рухи потішні, милі, зворушливі. Який він гарненький, доладний, хороший. Найкращий хлопчик у світі.

Дивилася на сина і жадібно вбирала поглядом кожну найдрібнішу рисочку його обличчя. Аж не вірилося, що змогла народити такого великого хлопчика. Куди там її Елі до нього. Донька народилася тендітною, худенькою і крихітною, а син мав не лише значно більшу голову, але й важив, певно, так, як її Еля, лише у два місяці. Он навіть сорочечка зовсім не завелика на нього. Високим виросте. Як Адам.

Раптом Анна тихенько застогнала, бо всередині щось неприємно заболіло, проте погляду від сина не відвела. А кумедний же який. Очка ще припухлі після пологів, носик смішно приплюснутий, а вже видно, що хлопчик, а не дівчинка. Риси обличчя крупніші й голова велика. І чепчик йому якраз. Не дивно, що, коли народжувався, так сильно їй боліло.

– Все добре тепер, пані, – полегшено зітхнувши, повитуха відійшла від Анни, щоб помити руки. – Відпочивайте собі. Зараз перейдете на ліжко. Лиш постіль розстелю чисту і пані переодягну в чисту сорочку. Бачу, килим обляпався кров’ю, але тут ніц не зробиш. Ви ж сказали, що на підлозі будете, то мусила дитину приймати внизу. Шкода, що пані не годна була до ліжка дійти.

Неуважно усміхнувшись, Анна продовжувала стежити за тим, як Тереза порається біля дитини, а ще за декілька хвилин, опираючись на руку повитухи, перебралася на ліжко.

– Боже, як добре, що все закінчилося, – Анна ледь посунулася на ліжку, щоб звільнити біля себе більше місця для дитини. – Малого покладіть мені сюди. Нехай біля мене полежить. Все одно колиску ще не принесли навіть.

– Нехай полежить, – поклавши дитину біля Анни, Тереза теж присіла біля неї на постіль. – Як сина назвеш? Надумала вже?

Анна підвела голову й усміхнулася Терезі. В очах ще стояв відблиск пережитого болю та страху, проте погляд вже світився щастям та передчуттям майбутнього.

– Адамом назву, а друге ім’я буде Кароль… На честь вашого з Адамом батька. Хороше ім’я.

Тереза здивовано вигнула брови.

– Те, що Адамом назвеш – не сумнівалася, а що Каролем – несподівано навіть для мене.

– Чому? – Анна ледь усміхнулася покусаними від болю губами, тоді ніжно погладила долонею голівку дитини. – Навпаки. Очікувано. Адамові б сподобалося, що я хочу назвати сина на честь його батька. Він любив і поважав тата. Розказував якось мені, що й зовні до нього подібний. Малий теж такий. Одна фамілія.

Вона замовкла і знов з любов’ю глянула на немовля.

– Ви гляньте уважно на нього. Малий і зараз до Адама дуже подібний, а з часом взагалі викапаний тато буде. Думаю, що й на діда теж схожим ростиме.

Вона підсунула сина трохи ближче до себе, взяла на руки, уважно глянула на його маленьке личко і їй аж подих забило від захвату і шаленої любові до сина. Малий неймовірний. Дуже схожий на Адама, навіть придивлятися особливо не треба, щоб зрозуміти, чий він син. Викапаний тато. Очі, ніс, підборіддя – усе від Адама. Від неї наразі нічого й не проглядається.

Анна пожадливо розглядала кожну рисочку в обличчі сина, тоді, ніби отямившись, підвела очі на Терезу.

– Дивіться, який гарний. А виросте, то у найкращій гімназії вчитиметься. Потім у Відні чи у Варшаві. Як собі сам захоче.

Вона знов із ніжністю глянула на сина. Малий тепер не плакав, ротик мав кумедно стулений, очі розплющені, а личко так зворушливо виглядало в чепчику, який з’їхав набік і майже затулив одне очко, що Анна не втрималася, знов усміхнулася і пригорнула сина до себе.

– Моє ти сонечко рідненьке! Хлопчик ти мій маленький. Тепер ми з тобою будемо щасливі! От побачиш.

Тереза кинула на Анну швидкий погляд. Щасливі, не щасливі… Принаймні тепер можна не переживати, що Анна не впорається з горем