Джон Грін - Досить Катрін

головне, щоб був не дурень і не з Ґатшота, тож ви обидва підходите. П'ятсот доларів на тиждень обом, плюс кімната і харчування. Вас прийнято! Ласкаво просимо до сім’ї «Ґатшот текстиль».

Колін зиркнув на товариша, який елегантно тримав перепілку двома пальцями і досі обсмоктував кістки, марно намагаючись надибати м’яса. Гассан обережно поклав птицю на тарілку й поглянув на Коліна, злегка кивнув; Колін стиснув губи; Гассан потер одноденну щетину на щоці; Колін вкусив пучку великого пальця; Гассан усміхнувся; Колін кивнув.

— Гаразд, — погодився він зрештою.

Вони вирішили залишитися. «Подобається це тобі чи ні, — думав Колін, автомобільні подорожі завжди мають місце призначення». Принаймні його мандрівки. І це місце здавалося йому пристойним фінішем — приємне, хоч і наскрізь рожеве житло; цілком приязні люди, одна з яких навіть дозволила йому трохи відчути себе зіркою; і саме тут він уперше в житті пережив момент еврики. Грошей Коліну не бракувало, та він знав, як Гассан ненавидів просити гроші в батьків. Робота їм обом може піти на користь, бо ні один, ні другий, як усвідомив Колін, ніколи раніше не працювали за гроші. Єдиною його турботою була Теорема.

Гассан сказав:

— La ureed an uz’ij rihlatik-wa lakin min ajl khamsu ma’at doolar amreeki fil usbu sawfa afa’al.[37]

— La ureed an akhsar kulla wakti min ajl watheefa. Yajib an ashtaghil ala mas’alat al-riyadiat.[38]

— Ми можемо бути певні, що Сінґлтон матиме час на свої кривульки?

— Це що, якась тарабарська грамота? — втрутилась Ліндсі недовірливо.

Колін пропустив її слова мимо вух і звернувся до Гассана:

— Це не кривульки! І ти б це знав, якби…

— Пішов до коледжу, так? Ти такий передбачуваний, Господи. — зауважив Гассан. Тоді повернувся до Ліндсі й пояснив: — Це не тарабарщина. Це священна мова Корану, мова великого халіфи та Салах ад-Діна, найпрекрасніша і найпромовистіша з усіх мов світу.

— А звучить, наче єнот прочищає горло, — відказала Ліндсі.

Колін розмірковував.

— Мені потрібен час на мою роботу, — сказав він, і Голліс мовчки кивнула.

— Чудово, — сказала Ліндсі удавано щиро, — чудово, але свою кімнату я не віддам.

Гассан із повним ротом рису відповів:

— Та вже десь у цьому будиночку ми знайдемо, де приземлитися.

Трохи згодом Голліс оголосила:

— Граймо в «Скрабл».

Ліндсі застогнала.

— Я ніколи не грав, — признався Колін.

— Геній, який ніколи не грав у «Скрабл»? — перепитала Ліндсі.

— Я не геній.

— О’кей. Розумаха.

Колін засміявся. Це до нього пасувало. Вже не вундеркінд, іще не геній, але досі розумаха.

— Я не граю в ігри, — сказав він. — Я взагалі мало граю.

— А мав би. Грати — це весело. Хоча «Скрабл» — і не найсуперовіша гра, — зауважила Ліндсі.

Кінцевий рахунок:

Голліс: 158

Колін: 521

Ліндсі: 293

Гассан: 0 [39]

Зателефонувавши батькам і повідомивши, що він у місті під назвою Ґатшот, щоправда, не уточнивши, що в чужих людей, Колін допізна працював над Теоремою у своїй новій кімнаті на другому поверсі за гарним дубовим столом із порожніми шухлядами. Йому чомусь завжди подобалися письмові столи з порожніми шухлядами. Але Теорема не надто просувалася, він уже почав непокоїтися, чи не бракує йому часом математичних знань для цього завдання. Раптом двері відчинилися і він побачив Ліндсі Лі Веллс у піжамі зі східними мотивами.

— Як твоя голова? — запитала вона, сідаючи на ліжко.

Він заплющив і розплющив праве око, тоді натиснув пальцем на поріз.

— Болить. Але дякую за турботу.

Вона сіла по-турецькому, усміхнулась і наспівала: «Ось для цього і потрібні друзі!» Тоді стала серйозною, майже сором'язливою.

— Слухай, я хотіла тобі дещо сказати, — вона покусувала себе за пучку великого пальця.

— Агов, це я так роблю, — сказав Колін, показуючи пальцем.

— Ет, дурна звичка. Це наче смоктати пальчика, так? Байдуже, я роблю це тільки наодинці, — сказала Ліндсі, а Колін подумав, що при ньому — це не зовсім «наодинці», але змовчав. — Отож, ну, коротше, це може трохи запізно, та байдуже, я хотіла поговорити про ту фотку, ти ж не думаєш, що я така вже повна дурепа? Бо я оце лежала в ліжку і думала, що ви, може, думаєте, яка я дурна, і що ви з Гассаном, мабуть, говорите, яка я дурепа і все таке.

— Гм, давай, — сказав він, хоча, чесно кажучи, у них із Гассаном було про що говорити й без неї.

— Ну, от, я була потворна. Ні, я не була товстою і ніколи не носила брекетів, не мала прищів чи щось таке. Але я була потворна. Навіть не знаю, як вони це вирішують, хто потворний, а хто звабливий. Може, є щось на кшталт таємного товариства хлопців, які збираються у перевдягальні й ухвалюють, хто потворний, а хто звабливий, бо в четвертому класі, по-моєму, звабливих красунь не буває.

— Це ти просто не бачила Катріну № 1, — перервав її Колін.

— Правило № 1: не переривай розповіді. Але, ха-ха. Збоченець. Байдуже. Я була потворною. Мене постійно дражнили. Не розповідатиму тобі, як це було галімо, та це було галімо. Я була нещасною. І у восьмому класі вирішила все змінити. Ми з Голліс поїхали до Мемфіса і купили мені цілий новий гардероб, я зробила собі зачіску, як у Зельди, пофарбувалася в чорний, ховалась від сонця і була щось таке як напівемо, напівґотка, напівпанк, напівґік-шик. Взагалі, я не знаю, що саме я робила, та це було пофіг, бо в середній школі у Мілані, Теннессі, ніхто в житті не бачив ні емо, ні ґотів, ні панків, ні ґік-шиків. Головне — я була інакшою. Цілий рік я їх усіх ненавиділа, і вони мене теж. А тоді почалися старші класи, і я вирішила змусити їх полюбити себе. Просто вирішила. І знаєш, це було так легко.