Едгар Аллан По - Оповідь Артура Гордона Піма (збірник)

пробратися до люка або спробувати переговорити з другом, або принаймні ковтнути свіжого повітря крізь отвір і запастися питною водою в його каюті. Одначе десь на цій думці я, попри неймовірні зусилля не спати, поринув не так у сон, як у стан глибокого заціпеніння. Мої марення були такі страшні, що годі описати. Начебто всі жахливі прояви і примари разом накинулися на мене. То бридкі й люті демони душили мене, придавивши величезними подушками. То велетенські змії обмотували мене тугими кільцями, пильно дивлячись мені в обличчя очима, в яких спалахували зловісні вогники. Потім переді мною простелилася безкрая пустеля – дика, моторошна, позбавлена всього живого. Повсюди, куди сягало око, здіймалися у височінь грубезні стовбури голих, безлистих дерев. Їхнє коріння було сховане під неозорими болотами з густо-чорною, застояною і гидкою водою. I, здавалося, ті дивні дерева мали в собі щось людське – вони вимахували кощавими руками, вони благали мовчазливі води пощадити їх різкими пронизливими голосами, сповненими нестерпної муки розпачу. Потім картина змінилася – я стояв, голий і самотній, посеред випалених жарким сонцем пісків Сахари. Біля моїх ніг розлігся лютий і грізний лев. Зненацька його очі розплющилися, й дикий погляд упав на мене. Вигнувшись усім тілом, він підхопився на ноги й ощирив страшні ікла. В наступну мить з його вогненно-червоної пащі вихопився рик, подібний до грому небесного, і я мов підкошений впав на землю. Задихаючись від жаху, я нарешті зрозумів, що почасти прокинувся. Отже, мій сон не був насправді сном. Бо я нарешті майже цілком очуняв, а страшні випробування не припинилися. На моїх грудях лежали важкі лапи величезного й аж ніяк не примарного страховища… Його гаряче дихання лоскотало мені вухо… Грізні білі ікла блищали в темряві…

Якби навіть моє життя тисячу разів залежало від того, чи ворухнуся я або вимовлю бодай слово, то й тоді я не зміг би ні поворухнутися, ні заговорити. Невідомий звір лежав у тій самій позі, не роблячи поки що спроби роздерти мене, а я почував себе під ним цілком безпорадним і, як мені здавалося, був на волосинку від смерті. I душевні, й фізичні сили покинули мене – і я гинув, гинув лише від страху. Мій мозок скаламутився… мене занудило… очі заволокло туманом, і навіть палахкотючі зіниці наді мною потьмяніли. Зробивши останнє надлюдське зусилля, я нарешті ледь чутно прошепотів Ім’я Господнє і наготувався смиренно вмерти. Мій шепіт, здавалося, пробудив у невідомого звіра зачаєну лють. Він навалився на мене всією своєю вагою, але який був мій подив, коли, тихо й протяжно заскавулівши, він заходився лизати мені обличчя й руки з щирим завзяттям, з найнесподіванішими проявами любові й радості! Я був приголомшений, я розгубився, але хіба я міг забути, як по-особливому підвиває мій пес-ньюфаундленд Тигр, як по-чудному він лащиться! То був він. Я відчув приплив крові до скронь – запаморочливе й могутнє відчуття полегкості та повернення до життя. Я поквапно підхопився з матраца, на якому лежав, і, міцно обнявши вірного супутника й друга, полегшив свою зневірену душу в потоках палких розчулених сліз.

Коли я підвівся з матраца, мої думки, як і після першого пробудження, були невиразні й плутані. Протягом довгого часу я не міг збагнути, де я є і що зі мною діється; але зрештою – дуже й дуже помалу – здатність міркувати повернулася до мене, і я поновив у пам’яті деякі обставини, пов’язані з моїм становищем. Але мені так і не вдалося збагнути, звідки взявся тут Тигр, і після того як я розглянув та відкинув безліч припущень, я мусив задовольнитися радісним усвідомленням, що він зі мною й відтепер ділитиме мою гнітючу самоту та втішатиме мене своїми ласками. Більшість людей люблять своїх собак, але до Тигра я плекав почуття набагато палкіше, ніж то звичайно буває, і, думаю, жодне живе створіння не заслуговувало цього більше, ніж він. Сім років був він моїм нерозлучним товаришем і дуже часто проявляв ті благородні якості, за які ми так цінуємо друзів-тварин. Я врятував його малим цуценятком, видерши з лап у малого негідника, який хотів його втопити і вже накинув йому на шию зашморг, а вже дорослим собакою, десь років через три, він повернув мені борг вдячності – врятував мене від палиці вуличного грабіжника.

Намацавши годинника, я притулив його до вуха і з’ясував, що він знову зупинився. Але це мене анітрохи не здивувало, бо мій хворобливий стан свідчив, що, як і попереднього разу, я проспав дуже довго, але скільки точно, я, звичайно, знати не міг. У мене почалася гарячка, нестерпно мучила спрага. Я став мацати рукою навколо ящика, шукаючи глек, де ще залишалося трохи води, але в мене не було світла, бо свічка згоріла до самого гнізда в ліхтарі, а коробка з сірниками теж заподілася невідомо куди. Нарешті я знайшов глека, але він був порожній; очевидно, Тигр не зміг опертися спокусі й вихлебтав воду, а також зжер рештки баранини – я знайшов біля входу в ящик гладенько обгризену кістку. За протухлим м’ясом жалкувати не випадало, але подумавши про те, що в мене не лишилося ні краплі води, я геть занепав духом. Я так ослаб, що від найменшого поруху чи зусилля мене тіпало, наче в лихоманці. На додачу до моїх напастей бриг шалено гойдало і нахиляло на всі боки, і бочки з-під китового жиру, які лежали на моєму ящику, здавалося, от-от обваляться й загородять єдиний вихід із мого сховку. Крім того, я страшенно мучився від нападів морської хвороби. Всі ці обставини сповнили мене рішучістю пробратися, попри всі перешкоди, до люка і просити допомоги, перш ніж я втрачу останні сили й узагалі не зможу рушити з місця. Прийшовши до такого рішення, я знову став нишпорити рукою в пошуках сірників та свічок. Коробку з сірниками я кінець кінцем таки намацав, але свічок там, де я їх сподівався знайти, не виявилося (хоча я дуже добре запам’ятав місце, куди їх поклав), і тому я поки що припинив пошуки і, звелівши Тигрові лежати тихо, негайно подався в дорогу до люка.

Тільки вибравшись у цю подорож, я збагнув, який я став кволий. Мені доводилося докладати неймовірних зусиль, щоб бодай помалу просуватися вперед, і я повз рачки, але раз у раз руки й ноги в мене підламувались, і тоді я лежав по кілька хвилин у стані, близькому до цілковитої непритомності, знесилено припавши обличчям до підлоги. I все ж