Ніколас Спаркс - Найкраще в мені

погляду нікуди не поділася, і вона ще раз відступила: їй здалося, що відстань трохи зніме напруження, і вона сподівалася, що він правильно зрозуміє її жест. Вона рушила до будинку.

— Плануєш тут зупинитися?

Він глянув на будинок і тоді відповів:

— Не тут. Матиму кімнату в готелі. А ти?

— Поїду до матері, — і, помітивши запитальний вираз його обличчя, пояснила: — Татка не стало одинадцять років тому.

— Співчуваю, — мовив він.

Вона кивнула у відповідь і замовкла, і йому пригадалося, що саме так вона колись мала звичку закривати тему розмови. Коли вона подивилася у бік гаража, Довсон зробив крок у тому напрямку:

— Ти не проти? Сто років тут не бував.

— Звісно, ні. Давай.

Дивлячись, як він іде повз неї, Аманда відчула, як її плечі розслаблено опустилися: вона й не помітила, що увесь цей час тримала їх трохи напруженими. Він зазирнув до тісного захаращеного гаражного кабінету, провів долонею по верстату й іржавій монтувалці. Не кваплячись, він вбирав у себе обшиті вагонкою стіни, балки стелі, сталеву діжу в кутку, до якої Так зазвичай зливав зайве мастило. Гідравлічна підойма й шафа для приладдя стояли вздовж стіни, а перед ними — звалені купою покришки. Електричний піскоструминник й зварювальне обладнання прилаштувалися під стіною, протилежною до верстата. Запилений фен притулився в кутку біля розпилювача, електричні лампи звисали зі стелі просто на дротах, а по всіх можливих поверхнях були рівним шаром розкладені різноманітні запчастини.

— Усе виглядає, як колись, — зрештою вимовив він.

Досі тремтячи, намагаючись дотримуватися пристойної відстані, вона слідом за ним зайшла глибше до гаража:

— Можливо, усе й справді, як колись. Він завжди ретельно слідкував, щоб усе лежало на місці, особливо під кінець. Гадаю, він просто відчував, що пам’ять вже не та.

— Як подумати, скільки років йому було, то не віриться, що він до останнього працював із автомобілями.

— Він уже був не такий швидкий. Один-два автомобілі на рік, та й то лиш тоді, коли точно знав, що впорається. Жодних серйозних реставрацій, капремонтів, нічого такого. Оце перша машина, яка тут трапилася мені за останній рік.

— Так говориш, наче часто приїздила до нього.

— Та ні. Раз на декілька місяців, може. Але був час, коли ми довгенько не спілкувалися.

— Він у листах жодного слова про тебе не писав, — подумав уголос Довсон.

— Мені про тебе теж, — знизала вона плечима.

Він кивнув й знов перевів погляд на верстат. Скраю, охайно складена, лежала одна з Такових бандан, і, піднявши її, Довсон тицьнув пальцем у стільницю:

— Глянь, ініціали, які я колись вирізьбив, досі тут. І твої теж.

— Знаю, — відказала вона. Під ними — і про це вона також пам’ятала — було ще й слово «назавжди». Вона схрестила руки на грудях і всіляко намагалася не роздивлятися його рук. Обвітрені й міцні, це були руки робітника, хоча водночас виглядали шляхетно, навіть витончено.

— Не вірю, що його не стало, — промовив він.

— Розумію.

— Ти казала, що пам’ять у нього була вже не та?

— Тільки на різні дрібниці. Якщо згадати, скільки йому було й скільки він курив, то я би сказала, що в нашу останню зустріч він виглядав незвично здоровим.

— Коли це було?

— Може, наприкінці лютого. Він рушив до «Стінґрея».

— А про це ти щось знаєш?

Вона заперечно похитала головою:

— Знаю тільки, що він її лагодив. Там на верстаті течка з замовленнями й коментарями Така, та я можу розрізнити лиш ім’я замовника. Вона там-от.

Довсон знайшов бланк замовлення й ознайомився з ним, а тоді вже став роздивлятися автомобіль. Аманда спостерігала, як він підняв капот, нахилився, аби роздивитися усе зблизька, як сорочка при цьому натяглася на його міцних плечах… і відвернулася, аби він не помітив, що вона звернула увагу. За хвилину він звернув погляд на пакунки, що були розкладені на верстаті. Заглянувши до кожного з них й кивнувши їх вмістові, він насупився.

— Дивно, — нарешті сказав Довсон.

— Що саме?

— Це була аж ніяк не реставрація. Тут скоріше просто треба було двигуна налагодити і таке інше, дріб’язок — карбюратор, зчеплення, те-се. Гадаю, він просто чекав, доки запчастини надійдуть: із такими старими машинами це звична штука, доводиться чекати.

— І що це значить?

— Серед іншого, це те, що власник отак просто сісти й поїхати звідси не зможе.

— Тоді скажу юристові, нехай сам вирішує це з власником. Вона змахнула волосся з чола й додала:

— Усе одно маю з ним бачитися завтра.

— З юристом?

— Ага, — кивнула вона. — Це той самий, що телефонував. Казав, конче треба, аби я приїхала.

Довсон закрив капот і поцікавився:

— А звати його, часом, не Морґаном Теннером?

— А ви знайомі? — сполошилася вона.

— Та я також маю з ним завтра зустріч.

— О котрій?

— Об одинадцятій. І, як я здогадуюся, це той самий час, який він призначив тобі, еге ж?

Їй знадобилося кілька секунд, аби збагнути те, що Довсон уже зметикував: Так, очевидно, спланував цю їхню зустріч заздалегідь. Якби вони не перестріли одне одного тут, то обов’язково зустрілися б завтра. І як тільки це стало ясно, вона відчула, що якби просто зараз побачила Така, то не знала би, чи дати йому ляпаса, чи розцілувати.

Мабуть, у неї на обличчі усе було написано, бо Довсон раптом сказав:

— Я так розумію, ти й не здогадувалася, що Так усе спланував.

— Ні.

З дерев зірвалася зграя шпаків, й Аманда спостерігала, як птахи колували в повітрі, обираючи напрям й викреслюючи небом несподівані візерунки. Коли вона перевела погляд на Довсона, той уже стояв, спершись на верстат, половину його обличчя приховувала тінь. У цьому місці, просякнутому минулим, вона була певна, що бачить перед собою юнака, яким Довсон колись був, хоч і намагалася весь час нагадувати собі, що тепер вони двоє окремих людей. Чужих одне одному людей, якщо чесно.

— Скільки ж часу минуло, — порушив він тишу першим.

— Чимало.

— У мене до тебе тисяча питань! Вона здивовано звела брови:

— Лише тисяча?

Він засміявся, та в його сміху їй почулася печальна нотка.

— У мене теж купа питань, — продовжила вона, — але перед тим… ти маєш знати, що я заміжня.

— Знаю, — сказав Довсон. — Помітив обручку.

Він сунув великого пальця до кишені джинсів, і, схрестивши ноги, сперся на верстат.

— То як давно ти заміжня?

— Наступного місяця буде двадцять років.

— Діти?

Аманда подумки заточилася, згадавши про Беа: ніколи не могла відповісти так просто на таке питання.

— Троє, — зрештою відповіла вона.

Він помітив її нерішучість, та не знав, що вона могла