Джеймс С. А. Корі - Вiйна Калiбана, Джеймс С. А. Корі

Покажіть мені фото жінки, яка забрала її.

— Не можу! Система лежить! — закричала вихователька. —

В коридорі убивають людей!

Гуртик дітей розбігся, один вереск голосніший за інший.

Вихователька плакала, сховавши обличчя у долонях. Її шкіра

набула ледь не синього відтінку. Він відчував, як у голові

тряслася неприкрита тваринна паніка. Спокій, що зійшов на

нього, ніяк її не применшив.

— Тут є евакуаційний тунель?

— Нам наказали залишатися тут, — відповіла пані Керрі.

— А я наказую евакуюватися, — відрізав Пракс, але подумав:

«Треба знайти Мей».

Розділ четвертий. Боббі

Свідомість повернулася лютим дзижчанням і болем. Боббі

моргнула, намагаючись навести лад у думках і роздивитися, де вона. Дратувало те, що перед її очима все пливло. Дзижчання

переросло у сигнал тривоги її костюма. В обличчя блимало

різнокольорове світло — це дисплей шолома подавав їй дані, які

вона не могла прочитати. Він саме перезавантажувався, і сигнали тривоги надходили один за одним. Спробувала

підняти руки — тіло скувала слабкість, але принаймні її не

паралізувало, і костюм давав рухатися. Гель-ударопоглинач в її

костюмі повернувся у рідкий стан.

Щось ворухнулось у вікні слабкого світла, яким виявилося

забороло її шолома. Чиясь голова то зникала з поля зору, то

поверталася назад. Потім — клацнув кабель, який хтось

під’єднав до зовнішнього порту її костюма. Значить, це санітар, який завантажує дані про травми.

Голос, чоловічий і молодий, пролунав у внутрішніх динаміках:

— Із тобою, Гармато. Ми з тобою. Все буде добре. Все буде

гаразд. Тільки тримайся.

Він не встиг договорити «тримайся», коли вона знову

знепритомніла.

* * *

Вона опритомніла на ношах — ті підстрибували, їдучи довгим

білим тунелем. На ній уже не було костюма. Боббі злякалася, що

фронтові медтехніки не гаяли часу, аби видобути її по-нормальному, що вони просто натиснули на кнопку знищення

і всі шви та стики розірвало. Це був швидкий спосіб витягти

пораненого солдата з чотирьохсот кіло броньованого

екзоскелета — але костюм руйнувався. Боббі відчула раптовий

жаль через втрату свого старого вірного костюма.

За мить вона згадала, що на її очах усю її чоту порвало на

шматки, і сум через утрачений костюм здався їй тривіальним та

принизливим.

Жорсткий удар на ношах пройшов розрядом блискавки по

хребту і кинув її назад у пітьму.

* * *

— Сержантко Дрейпер, — пролунав голос.

Боббі спробувала розплющити очі й не змогла. Кожна повіка

важила тонну, і навіть намагання забрало у неї всі сили. Тому

вона спробувала відповісти цьому голосові й відчула подив

і трохи сорому через п’яне бурмотіння, яке вийшло натомість.

— Вона притомна, але ледве, — сказав голос.

Це був низький, лагідний чоловічий голос. Здавалося, він

наповнений теплом і турботою. Боббі сподівалася, що він

говоритиме, поки вона знову не засне.

Другий голос, жіночий та різкий, відповів:

— Дайте їй відпочити. Зараз небезпечно приводити її до повної

тями.

Добрий голос продовжив:

— Мені все одно, якщо це її вб’є, лікарко. Мені треба

поговорити із солдатом, і треба зараз. Тож дайте їй щось, аби це

сталося.

Боббі усміхнулася про себе, не розуміючи значення слів, вимовлених добрим голосом, а чуючи лише м’який, теплий тон.

Добре, коли хтось такий піклується про тебе. Вона знову почала

засинати, в обіймах бажаного друга — темряви.

* * *

По хребту Боббі промчав палючий вогонь, і вона підскочила на

ліжку, притомна, як ніколи. Відчуття були ті самі, що й після

джину — хімічного коктейлю, який давали космонавтам, аби

вберегти їх від струсу мозку і тримати при тямі під час маневрів

за високого прискорення. Боббі розплющила очі, а потім різко

заплющила, бо яскраве біле світло в кімнаті ледь не випалило їй

очниці.

— Вимкніть світло, — вона пробурмотіла, і шепіт виліз із її

засохлого горла.

Червоне світло, що пробивалося крізь заплющені повіки Боббі, потьмяніло — але коли вона знову спробувала розплющити очі, їй усе одно