Джеймс С. А. Корі - Вiйна Калiбана, Джеймс С. А. Корі

На верхньому краї закрученого з’їзду він помітив людей

у броні. Не знав, за кого вони — ООН чи Марс. Один із них

повернувся до нього, піднімаючи автомат. Пракс зірвався на

скутері з місця, швидко зісковзуючи з’їздом. Позаду почув

стрекіт автоматів, долинули запах диму і випари від плавлення.

Двері дитсадка зачинені. Пракс не знав: це обнадійливий знак

чи навпаки. Зупинивши нестійкий скутер, він зістрибнув.

У нього підкошувалися ноги. Він збирався легко постукати

в металеві відкидні двері, але з першого ж разу розбив кулак

у кров.

— Відчиніть! У вас моя донька!

Він звучав так, наче збожеволів — але хтось усередині почув

його або побачив на моніторі для відеоспостереження.

Зчленовані сталеві пластини дверей затряслися й почали

підніматися. Пракс припав до землі та продерся всередину.

Він бачив нову виховательку, пані Керрі, хіба що кілька разів, коли приводив або забирав Мей. Їй навряд чи було більше

двадцяти років; висока і струнка, як усі поясани. Він ніколи не

бачив її такою блідою.

Утім, кімната була неушкодженою. Діти сиділи півколом, співаючи мнемонічну пісеньку про подорож мурашки Сонячною

системою, в якій назва кожного великого астероїда з чимось

римувалася. Не було ні крові, ні дірок від куль, але запах

смаленого пластику просочувався через вентиляцію. Він мусив

забрати Мей у безпечне місце. Ще не знав, куди саме. Подивився

на коло дітей, намагаючись знайти її обличчя, її волосся.

— Мей тут нема, пане... — мовила пані Керрі напруженим

голосом із придихом. — Дівчинку вранці забрала її мати.

— Вранці? — перепитав Пракс, але мозок зашпортався на

словах «її мати». Як Нікола опинилася на Ганімеді? Він два дні

тому отри мав од неї повідомлення про рішення суду щодо

аліментів. Вона просто не могла прилетіти з Церери до Ганімеда

за два дні...

— Одразу після перекусу, — продовжила вихователька.

— Тобто її евакуювали. Хтось прийшов і евакуював Мей.

Пролунав іще один вибух, який струсонув лід. Хтось із дітей

високо, перелякано пискнув. Вихователька перевела погляд

з нього на малечу, потім назад на нього. Коли вона заговорила

знову, то вже тихіше.

— Її мати прийшла після перекусу. Вона забрала Мей із собою.

Її не було тут увесь день.

Пракс вийняв свій планшет. Зв’язку досі не було, але на

заставці була фотографія з першого дня народження Мей, коли

все ще було добре. З позаминулого життя. Він підняв світлину

і вказав на Ніколу, котра сміялася і гойдала опецькуватий, захоплений згорток, яким була Мей.

— Вона? — сказав Пракс. — Це вона була тут?

Відповідь він прочитав на обличчі виховательки. Сталася

помилка. Хтось — нова няня або соціальна працівниця чи хтось

іще — прийшов і забрав не ту дитину.

— Вона була на комп’ютері, — сказала вихователька. — Вона

була в системі. Її показало.

Заблимало світло. Запах диму сильнішав, а вентиляція гуділа

гучніше, потріскуючи, щосили намагаючись висмоктати леткі

частинки. Заскиглив хлопчик, ім’я якого Пракс мав би знати, і вихователька інстинктивно спробувала обернутися до нього.

Пракс узяв її за лікоть і смикнув назад.

— Ні, ви помилилися, — сказав. — Кому ви віддали Мей?

— Система сказала, що це її мати! У неї були документи. Все

було чисто.

Із коридору долинув приглушений рокіт стрілянини. Зовні

хтось кричав, а тоді заверещали діти. Вихователька висмикнула

руку. Щось стукнуло у відкидні двері.

— Їй було зо тридцять. Темне волосся, темні очі. З нею був

лікар, вона була в системі, а Мей ніяк не опиралася.

— Вони забрали її ліки? — запитав він. — Вони забрали її ліки?

— Ні. Я не знаю. Не думаю.

Пракс мимоволі трусонув жінку. Лише раз, але сильно. Якщо

Мей була без ліків, вона вже пропустила прийом опівдні. Вона

могла протягнути щонайдовше до ранку, перш ніж її імунна

система почне здавати.

— Покажіть, — зажадав Пракс. —