Світлана Володимирівна Тараторіна - Лазарус, Світлана Володимирівна Тараторіна

бідолашного хлопця, чогось запхали у діжку. Вина у вас п’ється багато, Ганно Іванівно. Поки думали, що з ним робити, Ющинський помер. Принаймні ви так вирішили. Потягли діжку до води. Дорогою, мабуть, знову сперечалися. В результаті сховали тіло в очереті на півдорозі. Вирішили повернутися і заспокоїти нерви чимось міцним. Куди ж подінеться мертвий хлопчик? А він таки подівся і був виявлений лише наступного ранку, акурат на видноті. З вашої реакції бачу: поки що все правильно.

Упир перехопив ціпок і гойднувся вперед. Поглядав то на Тартарова, то на Тюрина. Відьма знову спробувала вхопитися за перелесника.

— Нехай говорить. Поки немає за що гроші платити. Він нічого не знає, — процідив купець. На гладенькому обличчі з’явилися зморшки, з-під сорочки випнулося черево.

— Чого я не знаю? Що з вас перелесник, як зі злидня — учень парафіяльної школи? — Олександр Петрович сіпнув рукою, кишеня напнулася, і стало зрозуміло, що там револьвер. — Ви ж не перекидаєтеся на інших чоловіків, тому що не здатні. Так-так, пане Тартаров, дон Жуан з Дерибасівської. В Одесі вас знали як Васю Колоска, що побрався з багатою удовою під виглядом перелесника. Кар’єру духа-спокусника ви вирішили продовжити у Києві. Добре, що живий сік дозволяє залишатися на позір молодим і звабливим. А вам же скоро п’ятдесят.

— Як? — відьма розвернула до перелесника. Її очі сяяли від зловтіхи.

— Я б на вашому місці, мадам, так бурхливо не дивувався, — звернувся до Гінди Тюрин. — У вас же теж немає бабці-відьми з Кам’янки. Вірніше, відьма була, і досить сильна. Але онучок у неї не залишилося.

Відьма пхикнула у бік сищика.

— Ви ніяк цього не доведете, — озвучив її думки Тартаров. — Ми маємо висновки комісії з видів. І вдруге їх отримаємо, будьте певні.

Тюрин не сумнівався, що купець каже правду. За гроші у Межі й не таке можливе, особливо коли йдеться про види, настільки схожі на людей.

Раптом не витримав упир і заверещав зі свого місця:

— Чого ми це вислуховуємо? Сергію Олександровичу, ви ж казали, все домовлено? Скільки він хоче?

— Сидіти! — наказав Тюрин і витягнув зброю. Князь покірно вчепився у бильця. — Лжеперелесник має рацію: за гроші можна купити довідку про інший вид. Особливо якщо зовні можеш залишатися людиною. Але ви, Басарабе, перегнули.

Тюрин підняв револьвер, звів курок, а лівою рукою по-цирковому кинув упирю кинджал. Басараб нахилився, щоб зловити. В цю мить Тартаров зробив спробу кинутися сищику на спину. Тюрин очікував нападу, вивернувся і вдарив купця руків’ям. Кров залила пухке обличчя. Відьма схилилася над Тартаровим, а Тюрин відійшов на кілька кроків, щоб тримати на мушці всю компанію.

— Витягніть лезо! — наказав упирю. — І покладіть на долоню. Срібло вам не шкодить. Проти цього навіть зацікавлена комісія з видів не заперечить. Військове міністерство не знайшло у своїх лавах упиря Басараба, проте досі шукає капітана Георгія Юрійовича Чурилова, який задурив голову княжні Рурській. Ви переконали її таємно одружитися, але, на щастя, брати її відбили, то вам перепало лише кілька прикрас княжни й оцей кинджал.

Упир з погордою задер носа і мало знову не втратив штучні ікла, що вивалилися під час бійки. З реакції Гінди і Тартарова Тюрин зрозумів, що й вони не знали всіх подробиць.

— Але, зізнаюся, найдовше я бився над Гальванеску, — Тюрин важко дихав. — Єдиний син у родині медиків. До дев’ятнадцятьох — ледь тягнув лямку на медичному факультеті. Кілька років працював у божевільні. І нарешті захопився культом Змія. Здається мені, ви єдиний з цієї компанії по-справжньому увірували, що можете бути змієголовцем… Ідіть-но сюди, пане докторе, — Тюрин поманив Гальванеску.

Той ніби остовпів. Учепився у спинку канапи і не зводив очей-окулярів із закривавленого купця.

— Сміливіше, — наказав сищик. Доктор поволі вийшов на середину кімнати. — А тепер зніміть усе, намотане у вас на обличчі.

Гальванеску шумно видихнув і потягнувся руками до голови. Першим полетів респіратор, потім стукнулися об підлогу окуляри. Останньою з макітри доктора впала яскрава шапка. Очам присутніх відкрилася жалюгідна людська голова з кількома кволими волосинами на тім’ї, слабким підборіддям і підсліпуватими очима. Гальванеску безупинно кліпав і, здавалося, був готовий розревітися.

— Навіщо ви підробили судовий висновок? — тихо, майже співчутливо запитав Тюрин.

Тартаров прибрав руку відьми від обличчя, упир припинив колупатися в роті.

— Нащо написали «homo sapiens»? Як змієголовець, ви ж, напевно, знали про дарунок Джерела Змію? Я навіть беруся стверджувати, що давно спостерігали за Ющинським. Ви ж знали, від чого насправді помер хлопчик?

Слова сищика викликали хвилю бурхливого нерозуміння. Голови розвернулися у бік посоромленого Гальванеску, який намагався непомітно стягнути рукавиці з пазурами. Тартаров відчув, що зажеврів шанс, і перемістився на канапу.

— То ваші друзі не знають, що є вірогідний свідок злочину?

— Що він таке каже? Ким був цей Ющинський? — одностайно заголосили Гінда і Басараб.

— Про якого свідка він каже? — зло вереснув Тартаров.

Гальванеску зіщулився в очікуванні на нову напасть. Тюрин махнув револьвером на розбурхану компанію.

— Гарні спільники завжди мають секрети один від одного, так? Говоріть, докторе!

— Ющинський був представником рідкісного виду amphibia symbiotic, — пробелькотів Гальванеску. — Думаю, таким його зробили водяники, щоб помістити в нього «дар Джерела Змієві» — священну рибину.

— Тобто зовні він був людиною, а всередині мав рибу? — охнула лжевідьма.

— Так, — підтвердив Тюрин, а подумки подякував батькові за книгу Лазаруса. — Звісно, легенда про «дар Джерела» — лише казкове пояснення наукового факту. Ющинський був amphibia symbiotic і вмер, бо з нього втекла риба. А от чому вона це зробила? Через ваші дії чи з власної волі — нехай вирішує суд чи комісія з видів. Можуть принагідно і рибу запитати, підозрюю, вона десь серед водяників.

Запанувала тиша. Гінда шукала погляду купця, упир кинувся щось спитати, але вчасно зупинився. Гальванеску думав про своє. Обличчя Тартарова розпливлося у посмішці. Він першим зрозумів, що вони уникли звинувачення у вбивстві.

— Хлопчика ми не вбивали. Риба сама втекла.

— Але це не скасовує того, що буде суд і нові сеанси викриття, — посміхнувся у відповідь Тюрин. — Парфентію Кіндратовичу, Тартарова таки будемо в’язати. Спроба хабара, напад на представника влади…

Остання фраза зависла у повітрі. Жоден м’яз не здригнувся на обличчях. Навіть херувими під стелею припинили кувікати, й у кімнаті запанувала загрозлива тиша. Всю увагу звинувачуваних поглинуло щось за спиною сищика.

До Тюрина давно долинав шум від дверей, потріскування і скавучання, ніби до хати просився великий собака. Але театральний акт викриття вимагав максимального зосередження. Крім того, на сторожі залишався Топчій. З цим-то він міг упоратися. Олександр Петрович розвернувся, щоб нагримати на