Павло Дерев'яненко - Аркан вовків, Павло Дерев'яненко

прийому до Ордену кожного характерника долучають до куреню вартових на два роки? Чому це обов'язкова умова для всіх, без жодних винятків?

— Аби набратися досвіду.

— Саме так! Не можна кинути людину під кригу і сподіватися, що так вона навчиться плавати. Не можна чекати від джури навичок лицаря, що служить в Ордені не один десяток років.

Учитель мав неймовірну здібність підібрати найвлучніші слова. Северину полегшало.

— Не забирай чужих помилок, козаче, із тебе вистачить власних. Зрозуміло?

— Дякую, вчителю.

— Ти — вправний і кмітливий юнак, якому часом бракує витримки. Але це гартується часом. Із тебе вийде чудовий характерник! Я справді так думаю. А тепер лягай спочивати, Северине. До речі, ось твій подарунок.

Старий характерник простягнув йому пакунка, влігся та захропів. Найімовірніше, вдавано.

Тогоріч Захар подарував годинника. Северин обережно розгорнув папір та з усмішкою дістав люльку, яку за невеличкий розмір прозвали «носогрійкою». Курити йому не подобалося, але, можливо, тепер він збагне смак тютюну?

Северин уклався на ліжко. Нетривка радість від вчительської промови та подарунка розтанула, як сніжинка на долоні. Перед очима виросла хижка, повалив сніг, з'явилася біла вовчиця, постріл... «Сріблом стріляв?» Біля пічки валялося тіло без обличчя. «Матимеш щось, крім клямри на чересі».

Це був його найгірший день народження.

***

Відтоді та клята ніч, уривками чи вся цілком, приходила у снах. Авжеж, напередодні випробувань до Ордену він знову побачив її, немов глузливий натяк. Северин через це не відпочив, мав пригнічений настрій, але відчував гарячковий приплив сил.

Захар читав його відчуття, як розгорнуту книгу.

— Не переживай, — напучував учитель по дорозі до дуба Мамая. — Рада Сімох прагне дізнатися, що ти вмієш, аби потім якнайкраще припасувати тебе до лав Ордену, розумієш?

Северин кивнув, вкотре перевірив черес і зброю, ковтнув води з фляги. Через переживання у нього не влізло ані крихти сніданку, чому Володимир неабияк засмутився.

У підліску серед дерев чекали більше десятка парубків.

— От і місце збору. Вас кликатимуть по черзі, — повідомив Захар. — Я через це пройшов, і твій батько, і його вчитель, і взагалі кожен, хто носить золоту клямру. Покажеш осавулам, на що ти здатен!

— Так, учителю, — вичавив із себе Северин.

— Нехай Мамай допомагає, — Захар всміхнувся та залишив його самого.

Молодий Чорнововк підійшов до гурту, присів у затінку, роздивився: тут не було нікого, крім самих джур. Неподалік вирувало життя — з Буди долітали гомін, крики, дзвін шабель та кухлів, але тут панувала тиша.

Його вивчали: хто прямим поглядом, хто прихованим. Чорнововк роздивлявся навзаєм — здається, тут зібралися парубки з усіх одинадцяти полків.

Двоє хлопців зі степів Тавриди та Причорномор'я грілися на сонечку, не ховаючись від спеки. Вони мали сірі одяги, південну засмагу та вигоріле довге волосся, заплетене в коси; поруч кожного лежав татарський композитний лук, що південці носили замість вогнепальної зброї, та повний стріл сагайдак.

Галичани гомоніли окремим гуртком, у двох юнаків на додачу до клинків та піштолів за чересами виднілися пірначі, збройна ознака шляхтичів. До галичан прислухався високий бритоголовий леґінь із барткою замість шаблі, закарпатець, нечастий у Буді гість. За розповідями Захара, хлопці з тих країв переважно йшли у навчання до мольфарів.

Слобожани, кожен із парою шабель хрест-навхрест за спиною, познімали сорочки та хизувалися татуюванням на грудях, яке вони отримували після ночі срібної клямри. Поруч пили холодний квас запорожці — всі троє з довгими оселедцями. Северин трохи позаздрив їхнім вусам: його власні навіть близько такими густими не були (тому він їх і голив). Кожен запорожець, окрім піштоля, мав ще й рушницю, немов збирався вирушати у військовий похід.

Двійко буковинців, чия земля лежала поруч із Об'єднаним князівством Валахії, Молдови і Трансильванїї, славилися найглибшими знаннями у чарах крові (за чутками, включно із темними практиками пиття крові), креслили ножами на землі якісь складні фігури. Обох прикрашали невеличкі пташині черепи на одязі та зброї.

Характерників Полісся знали за похмурою відлюдькуватою вдачею, вони надавали перевагу товариству звірів, з якими нібито могли розмовляти, і саме такий сів окремо від громади. На плечі у нього насупився невеличкий крук, теж спиною до всіх.

На тлі такої строкатої компанії Северин відчув себе дуже... звичайним.

Скоро прибув учорашній знайомець з пером павича у шапці — мабуть, родом із Сіверщини чи з Наддніпрянщини, як і сам Северин. Юнак угледів Чорнововка, привітно посміхнувся та всівся поруч.

— Савка, — назвався джура. — Не кликали ще?

— Северин, — вони потиснули руки. — Поки ні.

— Клята спека.

Савка скинув шапку і обмахнувся нею.

— Я трохи заблукав та подумав було грішним ділом, що безславно помру десь на сонці, так і не отримавши заповітну золоту клямру. Велика трагедія маленького джури! Не знаю, як ти, а я піду до запорожців квасу перекинути, бо так і розплавитися недовго. Ти зі мною?

Северин відмовився. Савка двічі запрошувати не став, пішов до запорожців, легко завів розмову і за хвилину вони реготали з його жартів та пригощали квасом.

Невдовзі зібралися двадцятеро юнаків. Сонце піднялося вище, нагріло повітря так, що під дерева сховалися усі, включно зі звичними до спеки степовиками. Савка повернувся до Северина, пояснивши, що у запорожців квас закінчився, а тут затінок густіший. Він умостився поруч, голосно постогнуючи.

— Коли вже нас покличуть? Нема сили чекати! — пожалівся Савка.

Час тягнувся довго. До джур ніхто не виходив, наче іспит уже почався, а першим випробуванням було очікування.

Один зі слобожан не витримав та крикнув у бік дуба:

— Нам ще довго, га?

На його грудях чорнів коловрат.

Ніхто не відповів, тож джура закрутив оселедця навколо вуха, оглянув інших та войовниче гукнув:

— Нумо, курва, чого так нудно? — він вихопив шаблі з піхов на спині. — Може, потанцює хтось із моїми близнючками?

Кілька секунд стояла тиша.