Джон П. Стрелекі - Кафе на краю світу, Джон П. Стрелекі

столик двигтить не через якийсь знак з того світу, як я вже почав підозрювати. Ні, то все Майк постарався. Слухаючи Кейсі, він, щоб стримати сміх, затулив рота рукою та сперся на столик. Від сміху він трусився всім тілом, а через нього, своєю чергою, здригався столик.

Я засміявся. Кейсі повернулася до Майка й грайливо вдарила його у плече.

— Посіпака з тебе кепський, — зі сміхом дорікнула вона.

— Вибач, — сказав Майк. — Просто надто вже переконлива ти була. Я не зміг стриматись.

— Гаразд, — відповіла Кейсі, — Джоне, у відповіді на ваше запитання я могла дозволити собі трохи творчої свободи.

— Трохи! — повторив Майк. — Я сказав би, що це була відверта вигадка. Зав’язана подвійним вузлом, а… — власник кафе закінчив пародію на Кейсі, і всі ми знову засміялися.

— Кейсі, ви неабияка оповідачка, — зауважив я. — Щоправда, на моє запитання ви, на жаль, досі не відповіли.

— Я не лише трохи повеселилася, — з усмішкою промовила вона, — а й намагалася дещо показати. Деякі люди ставлять запитання й сподіваються знайти відповідь на нього, але хочуть, щоб відповідь їм надав хтось інший чи щось інше.

— У пакунку, що надходить на сьомий день, — сказав я з усмішкою.

— Так, на сьомий день. Річ у тім, що ми не лише можемо з власної волі вирішувати, чим хочемо займатися, коли дізнаємося відповідь, а й самі знаходимо відповідь.

— Отже, ви хочете сказати, — розпочав я, — що не можна просто ступити перший крок, а далі спокійно чекати. Якщо хтось справді хоче знати, чому він тут, йому потрібно з’ясувати відповідь самотужки.

— Точно, — підтвердив Майк. — І в цьому люди чинять по-різному. Одні розмірковують над тим, чому вони тут. Інші слухають улюблену музику та зауважують, куди їх веде розум. Багато хто залишається сам на природі, а ще хтось розмовляє про це з друзями чи незнайомцями. Декого підводять до відповіді ідеї й історії, вичитані з книжок.

— Можете підказати, що працює найкраще? — запитав я.

Кейсі повернулася до мене.

— Насправді, Джоне, це залежить від людини. Передусім треба пам’ятати, що лише ми можемо з’ясувати відповідь для себе. Саме тому багато хто, шукаючи її, проводить певний час на самоті.

— Я можу це зрозуміти, — погодився я. — Важко зосередитися на чомусь, коли тебе звідусіль бомбардують інформацією та повідомленнями.

— Так, — відповів Майк. — Знаходячи час, щоб поміркувати чи побути на самоті в природному середовищі, люди зазвичай намагаються відірватися від зовнішнього «шуму», щоб зосередитися на своїх справжніх думках.

— Ось і все? — запитав я.

— Не зовсім, — відповіла Кейсі. — Джоне, пам’ятаєте, ми говорили про цінність знайомства з іншими ідеями, культурами, точками зору, людьми й таким іншим?

— Звісно, ми тоді говорили про те, як людині дізнатися про різні шляхи, якими вона може досягти мети свого існування.

— Саме так, — підтвердила Кейсі. — Та сама думка стосується людей, що намагаються зрозуміти, яка в них МІ. Хтось розуміє, що деякі речі та ідеї під час знайомства резонують із ним. Чимало людей навіть переживають фізіологічну реакцію. Коли натрапляють на щось справді близьке, їх морозить, у них хребтом пробігає дрож або ж вони плачуть від радості. До інших приходить осяяння. Це може бути підказкою, що допомагає визначити відповідь на запитання: «Чому ви тут?».

— Я знаю, про що ви, — сказав я. — У мене таке бувало, коли я щось читав чи слухав і просто розумів, що це мені підходить. Власне кажучи, кілька таких моментів я пережив сьогодні.

Кейсі щиро всміхнулася.

— Джоне, ми відповіли на ваше запитання?

— Думаю, так. Якщо я правильно вас розумію, однієї відповіді на всіх немає, та можна, скажімо, увійти в певний стан, щоб зосередитися на запитанні. Ще може бути корисно знайомитися з різним досвідом та ідеями, а також стежити за власною реакцією на них.

— Ви все добре зрозуміли, — резюмував Майк.

Кейсі підвелася з-за столика.

— Піду гляну, як там інші гості. Джоне, вам ще щось потрібно?

— Дякую, Кейсі, не думаю. Хіба що коли отримаю пакунок із червоною стрічкою після повні… Тоді в мене, мабуть, з’явиться ще кілька запитань.

Вона засміялася та підморгнула Майкові.

— Звісно. Повідомте нас.

XVIII

— Джоне, куди ви прямували, поки не зупинилися тут? — спитав Майк, коли Кейсі відійшла від столика.

— У мене почалася відпустка. Я подумав, що варто ненадовго від усього відірватися, тож шукав можливість подумати. Хоч і не знав конкретно, про що хочу подумати. Мушу сказати, що за останні… — Я позирнув на свій годинник. — …останні вісім годин у мене з’явилися непогані ідеї. Майку, ви не проти, якщо я поставлю вам особисте запитання?

— Аж ніяк. А яке?

Я поглянув на нього.

— Чому ви собі поставили запитання з меню?

Майк відкинувся назад, і його обличчя осяяла усмішка.

— А чому ви впевнені, що я так вчинив?

— Ви, ваша поведінка, цей заклад. Я точно не знаю, та в мене таке відчуття, ніби ви робите все, як хочете. Гадаю, колись ви поставили собі це запитання. Так і з’явився цей заклад.

Майк знов усміхнувся й відпив з кухля.

— Кілька років тому я жив досить гарячковим життям. Вечорами відвідував магістратуру, вдень працював на повну ставку, а решту часу до останньої хвилини заповнював тренуваннями, прагнучи успіхів у професійному спорті. Два з половиною роки моє життя було розписане майже по секундах. Після випуску я кинув роботу та вирішив улітку відпочити, бо вже знайшов нове місце, де мав стати до роботи на початку вересня. Ми з другом вирішили поїхати в Коста-Рику, щоб відсвяткувати свій випуск. Він теж щойно закінчив навчання.

Кілька тижнів ми мандрували країною, влаштовували походи в дощові ліси, споглядали дику природу й занурювались у нову культуру. А тоді ми якось сиділи на колоді, їли свіжі манго й дивились, як на неймовірно мальовничий берег набігають хвилі. Від полудня до вечора ми вправлялися в бодисерфінгу[3] в майже тридцятиградусній воді, а тоді розслаблялись і споглядали, як небо на заході з блискучо-блакитного стає рожевим, помаранчевим і червоним.

— Це мало бути дивовижно, — перервав його я.

— Так. І пам’ятаю, як, милуючись краєвидом, я усвідомив, що впродовж останніх двох з половиною років, поки я жив за розкладом, розписавши життя по хвилинах, ця сцена повторювалася тут щодня. До раю треба було пролетіти кілька годин літаком і здолати кілька ґрунтових доріг, а я навіть не знав, що він існує. І до мене дійшло, що він існував не лише