Логан Урі - Як не померти на самоті, Логан Урі

— Так, ну ж бо відступімо на крок назад. Яка історія твого особистого життя? — запитала я її.

— Якщо коротко, то невтішна, — відповіла жінка. — Два роки у мене було щось із одним хлопцем. Я навіть не знаю, чи варто мені це взагалі називати «чимось». Він точно не назвав би. Той хлопець жив зі мною в одному будинку в Нью-Йорку, і ми спали разом, коли йому хотілося. Потім був інший, із роботи, коли я сюди щойно перебралася, але він надсилав багато суперечливих повідомлень, і те все якось розпалося. Останнім часом зависаю в додатках для знайомств і побувала начебто на мільйоні побачень, але щойно хтось зізнається, що я йому подобаюсь, як утрачаю до нього інтерес. Скажи мені правду. Я проклята? Я помру самотньою?

Я засміялася:

— Ні, ти крута. Ти гарна та цікава і вмієш кермувати довбаними яхтами. Здається мені, що ти просто шукаєш щось не те. — Я намагалася не надто захоплюватися, але відчувала, що повільно вмикаю тренерський режим. Я хотіла допомогти.

— Шукаю не те? Я не говорила нiчого на зразок: мені потрібні високі чи багаті хлопці.

— Я не про це, — перебила я її. — Ти чула коли-­небудь про теорію прив’язаності?

  Прив’язаність 101

Теорія прив’язаності є однією з найпотужніших ідей науки про стосунки, якими я ділюся зі своїми клієнтами. Це популярна схема, за допомогою якої легко пояснити, чому ми прив’язуємося до певних типів людей, чому минулі взаємини не склалися та чому нам не вдається позбутись шкідливих звичок.

Ви можете прочитати цілі книжки на цю тему, як-от «Прив’язаність» Аміра Левайна та Рейчел Геллер і «Тримай мене міцно» Сью Джонсон, але теорія прив’язаності так змінила життя моїх друзів, моїх клієнтів і моє, що я вирішила тут також згадати про неї. Я працювала з людьми, яким роками не щастило в особистому житті, а потім вони дізнавалися про цю схему та на її основі повністю змінювали свій підхід до нього. Це непросто, але можливо для того, щоб отримати результати, які вражають. Я знаю чимало людей, які завдячують вдалим шлюбом тому, про що довідалися з теорії прив’язаності. (Очевидно, що я дуже прив’язана до цієї теорії.)

Замовивши напої, ми з Вівіан посідали серед подушок у віддаленому закутку кафе. Я взялася пояснювати, що таке теорія прив’язаності та в чому полягає її важливість.

Теорію прив’язаності запропонував у своїй студії віковий психолог Джон Боулбі. Він вважав, що діти мають вроджену прив’язаність до своїх матерів. Пізніше психологиня Мері Ейнсворт вивчала відмінності у прив’язаності різних дітей шляхом постановки відомого тепер експерименту з назвою «Незнайома ситуація». Для цього вона запрошувала матерів із немовлятами (віком від дванадцяти до вісімнадцяти місяців) до власної лабораторії та спостерігала за ними під час реалізації низки сценаріїв.

Відтак спершу мати з дитиною заходила до кімнати, наповненої іграшками. Дитина почувалася у безпеці, граючись і обстежуючи все навколо, адже мати правила їй за надійну базу — людину, що за потреби надала б допомогу. Потім лаборант прохав матір залишити кімнату та дивився, як дитина реагує на її відсутність та повернення за кілька хвилин. Мета експерименту передбачала дослідження здатності дитини вірити, що її потреби буде задоволено навіть за тимчасової відсутності надійної бази.

Окремі немовлята демонстрували ознаки тривоги, щойно їхня мати виходила. З приходом матері такі діти тимчасово заспокоювалися та припиняли плакати, але потім гнівно відштовхували її та знову заливалися сльозами. Ейнсворт назвала цих немовлят «тривожно прив’язаними».

Інша група немовлят плакала, коли мати зникала, але заспокоювалася, щойно та з’являлася. Такі немовлята швидко починали знову гратися. Це були «безпечно прив’язані».

Третя група не реагувала на те, що мати виходила з кімнати, і не зважала на неї після її повернення. Ці діти вдавали, що ситуація їх не турбує, але за підвищеним пульсом і рівнем стресу вчені розуміли, що вони засмучувалися так само, як і ті, що плакали. Це були немовлята з «уникаючою прив’язаністю».

Ейнсворт із командою зробили висновок, що всі ми маємо однакову потребу в прив’язаності й увазі, але розвиваємо різні стратегії подолання, що дають змогу порозумітися саме з нашими вихователями.

Через роки дослідники з’ясували, що ця ж сама теорія стосується й типу прив’язаності в дорослому житті: до кого ми прив’язуємося, як складаються з ним взаємини та чому багато останніх виявляються успішними або ні. Але не кваптеся звинувачувати свою маму в особистих проблемах. Стосунки з батьками — лише один із низки факторів, що визначають тип прив’язаності в дорослому житті.

— А який у мене тип? — запитала Вівіан.

— Ну, — мовила я, — як у тривожно прив’язаних немовлят, які плакали, коли їхні матері виходили з кімнати, і продовжували плакати, коли ті поверталися. Малюками вони хвилювалися, що їхні потреби не буде задоволено, й вибухали від гніву та відчаю. Ставши дорослими, бояться бути покинутими та хочуть постійного контакту зі своїми партнерами.

— Це ж про мене.

Я усміхнулася Вівіан, бо вона справді надіслала мені сім повідомлень поспіль, коли тиждень тому я не відвідала тренування.

Свідомість тривожно прив’язаних людей сповнена «стратегій активації», думок, що спрямовані на відновлення близькості. Наприклад, вони здатні невпинно міркувати про свого партнера чи прокручувати в голові його чесноти, недооцінюючи власні. Таке спотворення призводить до паніки. І коли тривожно прив’язані особи не відразу одержують відповідь від партнера, то лякаються, що їх кидають. Вони позбуваються тривоги лише під час активного спілкування з партнером. Це також змушує їх кидатися в стосунки та підтримувати останні навіть за очевидної потреби перервати: тривожно прив’язані бояться залишатися наодинці та хвилюються, що йдеться про єдиний даний їм шанс на кохання.

— Тривожно прив’язані люди, — пояснювала я, — (і не хочу ні в кого зараз тицяти пальцем) також демонструють «протестну поведінку».

Люди з тривожним типом прив’язаності часто діють так, щоб привернути увагу партнера. Вони забагато телефонують чи надсилають надто багато повідомлень, погрожують піти, щоб спровокувати ревнощі, або скидати чи ігнорувати телефонні дзвінки, підкреслюючи власну позицію.

А як же ті немовлята з уникаючою прив’язаністю, які поводилися байдуже, коли їхні мами поверталися до кімнати, хоча були засмучені? Вони відчували, що не можуть покладатися на того, хто піклується про них, бо він задовольняє лише окремі їхні потреби. Такі немовлята виростають у дорослих з уникаючою прив’язаністю, тож постійно намагаються зменшити біль від того, що їх відштовхують, удаючи, що насправді не хочуть спілкуватися. Вони не вірять, що варто покластися на інших для задоволення власних емоційних потреб, тож воліють ні з ким надміру не зближуватися. Люди з уникаючою прив’язаністю силкуються віддалитися, коли взаємини стають надто близькими. Описані спроби розірвати зв’язок називають «стратегіями деактивації». Якщо ви чули від когось «Я не готовий брати на себе зобов’язання»,