Гюдрун Скреттінг - Антон та інші нещастя

сидінні, — вона киває на батьків Уле, які переглядаються між собою і сміються.

О, я розумію, на що натякає Іне. Щоправда, я не певний, чи так уже добре тримати кермо лише однією рукою, але, мабуть, усе ж приємно обійматися, кермуючи автом.

Я задумливо киваю.

— Я рахуватиму, скільки разів вони будуть обійматися.

— Нащо?

— Research, — відповідає Іне. — І ти теж про це подумай.

— Знову? — зітхаю я.

Іне здивовано зиркає на мене.

— Треба ж знайти щось нове, — каже вона так, ніби йдеться про м’яч чи вудочку, чи про будь-що інше, що загубилося чи поламалося; ніби можна ось так просто піти до крамниці й купити татові нову жінку. Дивно…

— Хто перший у воду! — кричить тато Уле, ми ще й зупинитися не встигли.

Змагатися марно. Усі знають, що переможе Іне. Вона відразу стрибає з причалу, гупає у воду всім тілом. А мені з татом Уле треба заходити помаленьку, спершу мізинцем на нозі і аж тоді по плечі. І так відбувається щороку. Я лише занурююся, а Іне вже змерзла до посинілих губ.

— Непогано, Антоне, — сміється тато Уле. — Тримай голову вище над водою, ось так…

Я витираю воду з очей, а тато Уле вчить мене плавати. Кролем… Щороку… Бо то ж класно — вміти плавати, а з іншого боку, тато Уле радо навчає. Сам Уле купатися не любить.

Минає небагато часу, і я теж синію від холоду. Тоді ми виходимо на берег. Уле з мамою уже наготували вудочки, приманку й таке інше. Ми рибалимо аж до сутінків. Закидаємо й витягаємо волосінь, слухаємо птахів і вітер у верхів’ях дерев. Уле упіймав двох окунів, а ми з Іне по одному.

Мені здається, я міг би рибалити все життя.

На другому місці після риболовлі в мене багаття. Як би хотілося, щоб і мій тато навчився розпалювати вогонь. Татове багаття гасне відразу, як згорять газети. А скільки газет можна взяти з собою у похід?

Тато Уле з тих татів, у яких багаття горить довго. Він наколює скіпки й складає цурпалки довершеною пірамідкою, а потім ми дивимося на полум’я, чекаючи достатнього жару, аби засмажити ковбаски.

— Розкажи про те, як я народився, — просить Уле.

Він дотримується своїх традицій. Тому його мама дивиться на нас трохи вибачливо, перш ніж укотре розповісти, як вони з татом довго-довго чекали, щоб стати врешті справжньою родиною. Аж чотирнадцять днів понад термін вагітності. І як тато Уле не витерпів, привіз дружину з її пологовою валізкою до лікарні й навідріз відмовився йти геть, доки на світ не з’явиться дитинча.

— А тоді народився я, — каже Уле.

— А тоді народився ти, — усміхається його мама.

— І більше нічого на світі вам більше не треба було, — задоволено підсумовує Уле.

Отже, Уле теж був запланований. Ніякого сумніву. Це не гумкове нещастя.

Потім ми наштрикуємо ковбаски на шпички, яких настругав Уле, а його мама чистить і патрає рибу.

Ми довгенько смажимо на вогні ковбаски й рибу. Але куди квапитися?

Тато Уле їсть окуня з побожністю, як він сам каже. Ми решта — з кетчупом. І хрусткою смаженою цибулькою.

Я усміхаюся. Бо дуже люблю сидіти отак перед багаттям, коли обличчя припікає теплом від вогню, а спина мерзне, коли тріскотять дрова, а ковбаски ось-ось обвугляться. Видно, я людина природи. Десь глибоко всередині.

Мама Уле, без сумніву, також, однак вона полюбляє надягнути на себе купу теплих одежин. Тому стурбовано дивиться на нас з Іне. Волосся у нас досі мокре, а Іне сидить, обхопивши руками коліна, щоб зберегти тепло.

— Мені не треба тут застуджених дітей, — мама Уле подає нам плед. — Накрийтеся обоє.

Флісовий плед з серденьками. Нам з Іне доводиться сидіти дуже тісно, щоб ним обгорнутися. Пледа ледве вистачає. Проте стає трохи тепліше.

Іне шпортає багаття скіпкою.

— Слухай, — каже вона тихенько, — ти коли-небудь думав про одруження?

— Одруження? — перепитую я ще тихіше.

— Ну, коли виростеш?

Я теж знаходжу скіпку, щоб пошпортатися у багатті.

— Не знаю, чи це станеться, — відповідаю я.

— Що станеться?

— Чи я виросту…

Іне сміється.

— Звісно, виростеш!

Ми довго мовчки дивимося на вогонь, рука Іне близенько до моєї руки, від ліктя до плеча. І я думаю, що це так само приємно, як риболовля. І думаю, що очі Іне блищать від відблисків вогню.

Поруч на пледі припали в довгому поцілунку батьки Уле.

Не ховаючись від нас.

— Я тут подумав, — каже тато Уле в авті дорогою додому. — Що скажете на свято усім класом?

І розповідає, що вони надумали влаштувати в себе вдома свято закінчення молодшої школи. З танцями й усяким іншим.

— Круто! — каже Іне.

— Круто, — підтримую я.

Усе, окрім танців. Але вголос цього не кажу.

Свято класу. Як це схоже на батьків Уле. Як же вони люблять гостей. Тому й вікна відчиняють навстіж, коли печуться булочки.

— Круто, — останнім радіє Уле.

Цікаво, чи Іне любить танцювати? Ніколи раніше про це не задумувався.

ЩОСЬ ЗОВСІМ ІНШЕ

— Дванадцять разів, — каже Іне.

Ми подякували родині Уле за мандрівку, помахали на прощання руками й ось простуємо додому, кожен зі своїм пакетом з мокрими купальниками.

— Що — дванадцять разів? — не зрозумів я.

— Обіймалися, — пояснює Іне. — Так і повинно бути між батьками.

Я киваю. Мабуть, так і повинно бути.

— І три поцілунки. Щонайменше, — веде далі Іне.

Я розумію, як її надихнули батьки Уле. Бо ж Іне має кузину, котрій треба допомогти.

— А що в тебе? — дивиться вона на мене. — З’явилися якісь ідеї?

Я розумію, що мушу сказати все, як є. Що тато більше не хоче сюрпризів. Тобто проект «Вирівняти татову вісь» закінчився. Разом з астрономічним балансом.

Раптом я відчуваю, що трохи аж злий на батьків Уле, які сидять собі на пледі й весь час щасливі. Не всі так можуть. Або не хочуть.

І не всі можуть бути сенсом життя.

— Я здався, — зізнаюсь я.

Якусь мить триває тиша.

— Що? — питає Іне.

— Оте з жінками, — я намагаюсь говорити недбало, копаю на дорозі камінець, якого там нема.

Іне мовчить.

— Я ж спробував, але нічого з того не вийшло.

— Не вийшло? У світі існує багато жінок.

— Звичайно, — погоджуюсь я. — Але я більше не вірю в кохання. Кохання для людей, які сидять собі на килимку. Для таких, як батьки Уле. Вони ніби народилися для нього.

Я замовкаю і думаю про великі вуха й гидких каченят, про обвислі «кінські хвости»