Вероніка Вієрі, Михайло Мішин - Таємниця Квітки Життя, Вероніка Вієрі, Михайло Мішин

Але Софія зопалу не встигла й злякатися. У цю мить вона, забувши про обережність, щодуху побігла до виходу слідом за незнайомцем. Поміж тим думки в її голові наздоганяли одна одну:

- Він накоїв стільки лиха, невже лишиться безкарним? Чомусь же саме я його помітила. Навряд чи дожену, але, може, хоч побачу, у який бік побіг?

Вона вибігла за межі ярмарку й озирнулась навкруги. Спина чоловіка виднілася далеко на протилежному боці вулиці. Але знову, у цю ж мить він озирнувся, немов відчуваючи її погляд. Побачивши дівчину, чоловік миттєво звернув у сусідню вуличку за великим темним старим будинком і зник. Коли Софія швидко підбігла туди, то побачила розгалуження кількох вулиць. І у якій із них розчинився зловмисник, було невідомо.

- Що ж тепер робити? - скрушно думала Софія.

Та раптом просто в повітрі, перед собою за кілька метрів, вона побачила… відкриту книгу. Знову ту саму книгу, з чиєї примхливої волі вона опинилась тут. Вона була прозорою і мінилась, мов марево. Хвилями навсібіч від неї розходилось сліпуче сяйво. Але чомусь жоден перехожий не звертав на те диво уваги.

- Невже лише я її бачу?! - ошелешено подумала дівчина.

І у наступну мить їй сяйнула думка:

- Може, книга не хоче мені заподіяти нічого лихого? Можливо, вона просто зараз поверне мене додому?!

І поки книга розгорнулася, а сяйнисті сторінки почали самі собою перегортатися, дівчина набралась сміливості й почала підходити ближче.

Тим часом чисті білі сторінки книги раптово завмерли на розвороті. На них поволі одна за одною почали проявлятися великі сріблясті літери, що складались у слова.

Раптом за спиною в дівчини здаля роздався гучний пронизливий крик: ”Рятуйте! Вона мене вб’є!”

Софія рвучко обернулася. Зі сторони ярмарку з усіх сил біг її знайомий продавець амулетів. Дівчина аж здивувалася тому, що у такому поважному віці дідок може так спритно долати відстань. Але ж було чого! За ним гналася здорова гладка молодиця, розмахуючи низкою химерних фігурок, вирізьблених з каменю.

- Ах ти ошуканцю! - волала вона. - Брешеш добрим людям, що твої камінці хвороби й неприємності відлякують?! Я ось тебе зловлю та сама від усіх хвороб твоїми ж амулетами вилікую! - зловісно прокричала молодиця, хапаючи діда за комір.

- Скажена, відчепися! - затулявся руками від неї, як міг, продавець амулетів, що мали б захищати від усякого лиха.

- Мабуть, чорна сіль все ще діє, - подумала Софія.

І тут вона раптом згадала про книгу! Софія швидко оглянулася. Та в неї за спиною вже було лише дерево, що шуміло від вітру своєю густою кроною. Книга щезла.

- От халепа, - зітхнула вона.

Їй так тепер захотілося з’ясувати, що за слова з’являлися в тій незвичайній книзі. І от маєш… І як далі діяти Софія теж не знала.

Раптом вона згадала про стражників, яких час від часу зустрічала, поки блукала вуличками Мейолли. Чомусь от тільки на ярмарку, там, де скоїлось сьогодні стільки лиха, їх не знайшлося жодного.

- Піду вздовж вулиці. Як тільки зустріну стражника, все йому розповім, - вирішила дівчина. - Хоча хто мені, чужинці, повірить? Про чорну сіль, через яку пересварились всі й зчинили таку колотнечу? Про химерний їдучий туман над ярмарком, на який ніхто, крім мене, не звернув уваги? Піднімуть на сміх, та й усе, - мучили дівчину сумніви.

 Вона йшла вздовж вулиці вперед. Міський галасливий ярмарок лишився позаду. Хоча б через це Софія вже видихнула з полегшенням. Після натовпу, викриків, бійки, як добре було опинитись у тиші зеленого скверу! Тут було багато дерев і квітів, як і скрізь у Мейоллі. Софія пильно дивилась на всі боки, намагаючись побачити на вулиці бодай одного стражника. Та була розчарована.

Але раптом увагу дівчини почав привертати краєвид, що поступово проявлявся перед нею. Вдалині вона побачила картину неймовірної краси, від якої у неї перехопило подих. За двома високими скелями, що височіли попереду, весь простір був заповнений синню моря.

- Та це ж те місце, про яке мені розповіла та травниця! - здогадалась дівчина.

Коли Софія підійшла ближче, то побачила, що ті дві скелі нагадують величну відчинену браму, за якою і було море.

Дівчина помітила, що час від часу через той прохід заходять чи виходять поодинокі люди, ненадовго зупиняючись між скелями. Натовпу тут не було.

Софія відчула дивне хвилювання, коли йшла крізь прохід. Вона не забула, що говорила їй жінка. Коли дівчина опинилася між тими величними скелями, то подумки звернулась до них, немов до магічних істот:

- Скелі, охоронці священного місця! Допоможіть мені звідси повернутися додому!

Чомусь у ту мить їй здалося, що вони дійсно чують її.

Пройшовши далі, Софія побачила, що знаходиться на високому кам’янистому узбережжі. Час від часу було чути зойки чайок. Внизу з шумом і білою піною набігали хвилі, розбиваючись об каміння на тисячі сріблястих крапель. Вдалині море було спокійним і безкрайньо синім. На обрії воно зливалось із небом і ніби запрошувало кожного випростати крила і полетіти, мов птах. Точнісінько, як у тій пісні, що співала Люсі.

Софія знайшла собі місце на великому камені. Їй було про що поміркувати, дивлячись у морську далечінь. Але, коли погляд дівчини загубився у морі, то загубились там і думки. У ньому розчинились страхи, тривоги, сумніви - все те несправжнє, що заважає душі почуватися вільною і щасливою. Софія слухала море. А море слухало Софію.