Шапкін - Скарбничка невдахи, Шапкін

7

   

Похолоднішало. Старе кладовище було вкрите снігом, що гучно скріпів під моїми ногами. Такої зими давно не було. На секунду опинився у спогадах з дитинства. Ми з Валерією могли гратися в сніжки зранку до ночі. Хороші були часи. Та всьому є свій кінець. І от, дуже скоро настане кінець і моїм стражданням. Дощ не може йти вічно, як то кажуть. 

   

   Я підійшов до могили мого старого знайомого. Зараз він міг би стати хорошим лікарем, волонтером, чудовим батьком. Та я забрав у нього цю можливість. 

 

    Цього разу я не соромився, дивився прямо в його добрі очі. 

 

    — Бачу, давно до тебе не приходили, друже, — я протер його портрет, за могилою, схоже, перестали доглядати. — Сьогодні я прийшов не каятись, ні. Хочу попрощатися. Знаєш, мені відкупили у суді. Я мав би сидіти. Та доля влаштувала для мене особливу вʼязницю. Але зовсім скоро я вирвуся з неї. Не тільки фізично. Моїй голові, моїм думкам стало легше. Я, хоч і повільно, та почав відпускати тебе. Весь цей час, коли ти приходив до мене у снах... Той момент, коли ти тримав мене за ногу... Не ти мене тримав, Борисе. Я змушував тебе це робити. Я впевнений, що ти був би радий почути мої слова. Ти останній, хто хотів би моїх страждань, — я уважно дивився на нього. Все навколо потемніло, ми лишилися один на один. Мені здалось, що він посміхнувся. Я зробив це у відповідь. Вперше, за такий довгий час. — Дякую тобі, Борисе. І пробач. 

 

 

   Стемніло. Я йшов вулицями рідного міста. Я проходив той самий парк, місцевий клуб, школу, коледж. Не змінилося зовсім нічого. Ця прогулянка чимось була схожа на якусь фантастику. Ніби я відправився у минуле за допомогою машини часу. Та це все реальність, якою б вона не була. Дорога завела мене до одного невеличкого будинку. Я переліз огорожу та, пройшовшись двором, зупинився перед старими дверима. Зсередини гучно лунав телевізор, чулися якісь жіночі крики. Я постукав та натягнув каптур, аби мене раптом не впізнали. Відчинив чоловік. Сивий, з невеликими вусами та лисою головою, від нього за метр повіяло алкоголем. 

 

   — Доброго вечора. Я друг Макса, можете його покликати? — любʼязно запитав я. 

   — Знову ви... Макс! — крикнув він. Брат Бориса швидко прийшов. Він не впізнав мене одразу, але, все ж, пішов за мною до виходу з двора. Я одразу зрозумів, що він комусь повинен. Коли ми лишилися наодинці, я показався йому. 

 

   — Ти?! — він аж підскочив. — А ти якого тут забув? 

   — Тихіше. Я прийшов попрощатися. 

 

   — Ти знущаєшся? Тебе тут вбити можуть, якщо впізнають, а ти приходиш попрощатися? 

 

   — Кому ти винен гроші? — я озирнувся. На зустріч йшли троє чоловіків. Обличчя Макса охопив страх. 

 

   — Бляха, мені кінець... 

 

   — Кажи! — я підняв тон. 

 

   — Чорт... — він ледь не плакав. — Я позичав у місцевих бандитів... Я хотів лише звалити з міста, але дорогою додому мене пограбували. Я працював, та у мене не вистачить навіть аби покрити якусь малу частину... Я в сраці, — тим часом бандити вже стояли перед нами.

 

   — Агов, малий. За ким це ти ховаєшся? — сказав один з них. 

 

   — З ким я говорю? — цікавився я. 

   — А хто питає? Цей шмаркач нам винен. І дуже хорошу суму. Сьогодні крайній день. 

 

   — Скільки? — я поглянув на Макса, що від сорому відвів погляд у бік, ніби я був його старшим братом. 

   

   — Пʼятнадцять тисяч гривень, — цей хрін, напевно, уявляв себе неабияким гангстером, та в порівнянні з тим, що я бачив за своє життя — це лише малі бандюки. Та я не став лізти у бійку. Мені хотілося чим швидше поговорити з Максимом віч на віч. Я витяг з кишені товсту пачку грошей, там було близько тридцяти тисяч, та кинув її в бік хуліганів. — Тепер валіть і дайте нам поговорити, — і вони пішли, перед цим широко розкривши очі. 

   

   — Звідки у тебе... — він намагався щось сказати, та у мене не було часу. 

 

  — Послухай, я не на довго тут. І більше мене тут не буде. Ніколи. Я був у Бориса сьогодні. 

 

   — Я давно не навідувався до нього... — хлопець знову відвів погляд. — Надто соромно. Він не хотів би бачити мене таким. 

 

   — Я розумію. Та не все втрачено, — я пішов до найближчих кущів та витяг звідти повний рюкзак. — Тримай. 

 

   — Що там? 

 

   — Гроші. Немало. Тікай з цього міста та втіль свої мрії в реальність. 

   

   — Ти жартуєш? Мені не треба твої гроші! 

 

   — Треба. Візьми, заради Бориса. Я наробив багато зла вашій родині. Не ображайся, та твої батьки старі. Їх вже не врятувати. Я знаю, після смерті сина важко бути на плаву. Та ти зміг. Тому заслуговуєш на найкраще. Ти хороший хлопець. Я знаю, що ти ніколи мене не пробачиш, я приніс це не для того, щоб тебе купити. Ні. Я роблю це заради твого брата. Тому візьми та зроби це, порадуй його. 

 

   — Дякую... — він пережив занадто багато подій за такий короткий час, тому я вирішив піти. Але його рука зупинила мене. — Я вже давно пробачив тебе, Григоріє. Борис завжди вчив мене не тримати зла на когось. Тоді, коли ми зустрілись на кладовищі. Я вилив весь гній з себе тоді, все, що збиралося у мені довгий час. І мені стало легше, — Максим обійняв мене. — Якби ж тільки все склалося інакше. У твоїй та моїй родині. Ми троє могли б бути хорошими друзями. 

 

   — Так. Ти маєш рацію. Пообіцяй, що зробиш все, аби стати щасливим. 

 

   — Обіцяю. Я так розумію, ти кудись тікатимеш. У тебе теж проблеми? 

   — Так. У мене величезні проблеми. Та все буде добре. Вже скоро. Прощавай, Максиме, — я побачив гіркий вираз на його обличчі та одразу все зрозумів. Самотність надто важка річ. Ця невеличка розмова вже була для нього радістю. Та я вірю, що він все зможе. Я віддав йому усі мої збереження. Та це був лише поштовх. Далі він йтиме сам. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍