Мак Карсегі - Османськими шляхами, Мак Карсегі

–Та скажеш ти врешті хоч щось!? – обурився Богдан і ударив долонею по стільниці шинквасу.

Блиснув дорогий самоцвіт перстня, відбиваючи тьмяне світло свічок. Очі корчмаря округлись, лиш тільки він його побачив. До того він ще гикав, немов би намагався сказати хоч щось. А тепер мову йому відняло й зовсім.

Важко повірити, що якийсь перстень, хоч і такий масивний та дорогий, може викликати схожі емоції. Вочевидь, ця прикраса була досить впізнаваною у Криму.

–Ходімо, вельможний пане, – врешті прорвало корчмаря. – Я Вас проведу.

Він подріботів вглиб корчми і почав підійматися східцями, які вели вгору. Богдан пішов слідом. Дехто з присутніх кидав на козака мимовільний погляд, дехто вглядався прискіпливо, дехто, під впливом алкоголю, примружував одне око, щоб розгледіти хоч щось навколо. Та Богдан не зважав. Його мало цікавили завсідники подібних закладів.

Перед покоями Херіма їх зустріли два охоронці. Озброєні до зубів, у довгих кольчугах і стальних шоломах із султанами, вони більше походили на лицарів часу Хрестових походів. Та традиції в Кримському ханстві, не зважаючи на вплив сьогодення, мали ще глибокі коріння.

–Чого тобі, Зохаре? – не повертаючи голову запитав один з охоронців у корчмаря.

–Цей вельможний пан хоче поговорити з Херімом-агою.

Вартові у відповідь лише прискнули, стримуючи сміх. Але Зохар не здавався.

–Ось, – вхопив він за руку Богдана, демонструючи перстень.

Один з вояків миттю затарабанив у двері і увірвався всередину. За мить він повернувся. Дверей уже не зачиняв, лише пробурмотів:

–Херім-ага чекає на вас.

Богдан глянув на Зохара, який кивав, добродушно усміхаючись, і увійшов у кімнату. Тут приємно пахло ароматними маслами і свічками. Усе навколо відображало кримсько-татарську культуру від дорогих шовків на стінах та вікнах до килимів на підлозі. Складалося враження, що в одну мить Богдан з такого знайомого християнського світу вситупив у мусульманський. Саме тут, ця межа була особливо помітною. І хоч побережжя Приазов’я та Причорномор’я, як і десятки кілометрів на північ, вважалися землями кочівників, та все ж тут сходились два світи. Вони перепліталися, взаємодіяли один з одним настільки різноманітно, що годі й було повірити у це. Від кривавих зіткнень, багатотисячних боїв до торгу і переплетення доль. Зараз у корчмі сиділи представники, як християнства так і мусульманства. Часто за одним столом могли знаходитись, як одні так і інші. Ось і тут, в покоях Херіма, частувалися отаман Гаврилюк і Мурат-ага.

Богдан зняв шапку і злегка вклонився.

–Алаху Акбар, – кивнув Херіма, пильно вдивляючись на гостя.

–І тобі того ж, – відповів козак.

–З чим прийшов?

Богдан демонстративно підніс руку так, щоб було видно перстень.

–Дамір казав, що ти можеш допомогти мені.

–Можливо, – Херім з напів лежачого положення сів, схрестивши ноги. Він вказав на місце поруч з отаманом. – Приєднуйся. Випий з нами. Поїж.

–Дякую, – Богдан зайняв вказане місце.

Господар налив у глиняну посудину мутний напій і подав гостю. Богдан узяв ємність і підніс до обличчя. Запах бродіння ударив у ніс. Козак через силу не скривився.

–Пий, – усміхнувся Гаврилюк, – це всього лиш буза. Щось на кшталт нашого пива. Слабоалкогольний напій.

Богдан зробив невеликий ковток і поставив посудину на килим, який слугував столом. Це було дуже незручно. Їсти напів лежачи, або горбитись над стравами. Та діватись було нікуди. Такі вже тут традиції.

Богдан хотів було запитати Херіма про ясир у якому гнали його дружину та дітей, але господар випередив його.

–То це ти один з тих шайтанів, які налетіли на кримсько-татарський загін, що перевищував вас кількісно у рази?

–Можливо, – знизав плечами Богдан.

–Скільки вас було?

–Восьмеро.

Херіма закрутив головою.

–Десятки моїх співвітчизників полягло тоді, а тепер ти тут, просиш у мене допомоги.

–Я й сам не сподівався, що хоч колись у своєму житті сяду за одним столом з буджаком чи кримчаком, – втер вуса від бузи Богдан. – Як я уже говорив, цей світ набагато дивніший, ніж ми думаємо.

–Не стану сперечатись. Отже, – Херіма перебирав свою рідку борідку, яка спадала на груди, – запитуй.

–Думаю ти знаєш уже, чому я прийшов, – козак перевів погляд на Мурата, а тоді на Івана.

–Справді, – кивнув Херім. – Загін, який тебе цікавить був у мене на постої мало не тиждень. Добряче ви їх пошарпали. Прийшли вони невдоволені та злі. Багатьом невільникам вдалось утекти. Напевне ваших рук справа.

Богдан неоднозначно звів брови, але мовчав. Мовляв, розповідай далі.

–Ясир, – продовжив господар, – тут поділили, самі ж розбились на загони і попрямували далі. Усіх молодих погнали у Кафу чи до Гезлева. Тих, хто старші і не вартували хороших грошей – вглиб Криму. Шукай слід у Ак-Мечеті (тапер Сімферополь). Саме там, зазвичай, розходяться загони з невільниками, що залишається у Криму. За ватажка у тому загоні Вахід. Але май на увазі, тебе чекає не легка дорога кримським степом. Це пустка, майже не заселена людьми. Раджу запастись провізією, а особливо водою. Зблудиш і рахуй ти покійник. По степу можна блукати довго і не знайти й краплини води.

–Де знаходиться це місто?

–На південь звідси, – кашлянув у кулак Гаврилюк. – Три доби ходу. Якщо пощастить з погодою, то дві.

Богдан потер потилицю. Він і уявлення не мав де знаходиться ця Ак-Мечеть. Мало того, навіть не підозрював про існування такого міста. Та й навряд чи про нього знали Василь і Лаврін. Богдан кинув погляд на отамана.

–Ну, що ж, – Гаврилюк знизав плечами, – мені й так немає до чого вчепитися аж до осені. Можу скласти компанію. Я бував у Ак-Мечеті рази зо два. Не можу сказати, що дуже добре знаю ті місця, але вже точно краще ніж ти.

–Дякую, отамане, – ледь стримував радість Богдан, – за мною не заржавіє.

–Якщо маєш дзвінку монету, – Гаврилюк вказав очами на Мурата, – радив би найняти цього добродія.