Мак Карсегі - Османськими шляхами, Мак Карсегі

Розділ 7

–Маєш ясний розум, Гаврилюк-ага, – хитро усміхався татарин.

–Досвід, – байдуже звів одну брову отаман. – Я помітив, що за нами стежать, ще п’ять днів тому. Розбійники вели нас весь цей час. Чекали на хорошу нагоду, щоб атакувати. Не думаю, що вони б наважились, якби не туман. В таких погодних умовах, або пан, або пропав. Скільки їх було, як думаєш, Мурате?

–Не більше тисячі на перший погляд, – знизав плечами кримчак. – Важко сказати.

–Як же ти нас знайшов? Видимість же нікудишня.

–Хорошого вістового ти прислав. Він добре орієнтується на місцевості. Провів нас досить близько до валки. А далі звуки бою скерували нас чітко до потрібного місця.

–Що ж, вдячний тобі, Мурате, що прийшов, – злегка кивнув Гаврилюк.

–Подякуєте на Перекопі.

–Не переймайся. Люди заплатять.

–Я і не переймаюсь, – татарин усміхнувся. – З тобою приємно мати справу. Як і завжди.

Табір тепер зупинився. Пораненим надавали допомогу, готували до поховання загиблих і ладнали пошкоджені мажі. Туман почав опускатися і розсіюватись, гнаний сонцем. Людському око стало видно краєвид. Лиш тепер кожен усвідомив наскільки жорстоким був бій. Тіла розбійників лежали усюди. Вони падали замертво так, як наступали, шеренгами.

Два ватажки якраз проїжджали повз мажу на якій сидів Богдан. Лаврін уже перев’язав братові голову і зайняв місце поруч. Мурат кинув біглий погляд на козаків. Його темні очі зупинились на Богдановій руці. Перстень, подарований Даміром, привернув увагу татарина. Він упізнав його, знав, кому належить ця прикраса.

–Щось трапилось? – запитав Гаврилюк.

Мурат не відповідав, лише підозріло оглядав братів.

–Перстень до ока припав? – підняв праву руку Богдан.

–Я знаю чий він, – зашипів Мурат.

–Не кипи, друже. Не кипи, – поплескав по плечі татарина Гаврилюк, а тоді звернувся до козаків. – Мурат рідний брат Херіма. От і переймається, адже обоє є родичами Даміра.

–Буває й таке, – байдуже кинув у відповідь козак. Його переповнював гнів. Богдан, як міг, намагався тамувати у собі ці емоції, але жовна несамовито ходили на його скулах. Хоч кримчаки і допомогли валці відбитись від розбійників, але ті ж самі люди спалили його хутір і погнали рідних в неволю.

–Дивись, – усміхнувся у пишні вуса отаман, – і цей напужився, як півень перед боєм. Бачу припали ви один одному до душі з першого погляду. Ти, – вказав Гаврилюк на Мурата, – збий свій пил. Дамір особисто віддав свого перстня, щоб допомогти Богдану знайти дружину та дітей, яких взяли в ясир.

–З чого б це? – фиркнув недовірливо татарин.

–Як уплату боргу, – подивився з-під лоба Лаврін. – Він дарував Даміру життя, коли міг забрати його.

Мурат ще раз кинув на козака та перстень невдоволений погляд, вдарив коня п’ятами в боки і поїхав геть.

–А ти, – отаман вказав на Богдана, – тримай себе в руках, якщо хочеш знайти рідних. Це землі кримських татар і тут вони будуть усюди. Поводитимешся таким чином і тебе обов’язково хтось приріже. Тримай ноги теплими, а голову холодною.

Отаман поїхав, а Богдан ще довго спостерігав за ним. Розумів, що Гаврилюк говорив правду, що до його поради варто прислухатись, що емоції і гнів потрібно подавити у собі. Як би це не було важко.

До Перекопу валка прибула під вечір. Усі були раді оказії відпочити у безпечному місці, поїсти теплого, як слід, а не похапцем і поспати спокійно, не як зайці під кущами.

Тут був великий заїжджий двір з корчмою, декілька критих майданчиків, де могли б сховатись подорожні в разі негоди. Кільканадцять кімнат, у яких можна б було розміститись з комфортом, зайняли купці. Козакам та чумакам, звиклим до сурових умов, вистачало, встелених сіном і шкірами, возів.

Богдан залишив Василя та Лавріна поратись з худобою та кіньми, а сам поспішно пішов шукати Даміра. Не міг він чекати. Не відчував зараз, ані втоми, ані голоду. Хотів почути хоча б щось, що могло навести на слід дружини та дітей.

Козак, минаючи безлічі людей, які заполонили заїжджий двір, зайшов у корчму. Тут уже було битком набито купцями, чумаками і кримчаками. Попід невисокою стелею клубився сизий дим, випущений з десяток люльок. У повітрі вчувався запах алкоголю. За шинквасом і столами не було місця. Подорожні, відчувши себе в безпеці, святкували прибуття на Перекоп. Далеко не всі були охочі до оковитої, але тих хто був – вистачало для того, щоб у корчмі було не проштовхнутися.

По той бік шинквасу бігав єврей, подаючи напої. Богдан зловив себе на думці, що це місце, куди більше підходить для християн, аніж для мусульман. Усе тут нагадувало забігайлівки Речі Посполитої. Хоч через немалу кількість кримчаків скидалось все на своєрідний борщ. Абсолютно незвична атмосфера, неймовірне видовище, де затяті вороги на полі бою зачасту сидять за одним столом. Одні прославляють Бога, інші Алаха. І ніхто не хапається за зброю, щоб вкоротити один одному віку.

–Дивина тай годі, – прошепотів Богдан, розглядаючись навколо.

–Чого бажає, вельможний пан? – почувся голос зі спини.

Це невисокого зросту корчмар, з довгими закрученими пейсами, які спускались на плечі, щиро усміхаючись, глипав на Богдана.

–О, ні, – закрутив головою козак, але тоді загадково звузив очі. – Можливо ви могли б мені допомогти?

–Так, звичайно, – склав, немов би до молитви, руки корчмар.

–Мені потрібен Херім. Де його можна знайти?

–Херім-ага у своїх покоях. Не знаю чи до нього можна. Там зараз Іван-ага і Мурат-ага. Краще буде зачекати.

Богдан знав, що ім’я отамана – Іван, хоч і рідко хто до нього так звертався. Козаку не надто хотілось, щоб його розмову з Херімом чув ще хтось, а особливо Мурат, але йому не терпілось дізнатись бодай щось про долю рідних.

–Покажи куди йти.

Корчмар переминався з ноги на ногу, не знаючи, що має робити. Він уважно зміряв поглядом Богдана.

–Щось не так? – насупився козак.

Корчмар мовчав, ковтаючи слину так, немов би намагався впхнути у себе занадто великий шматок їжі. Він тут знаходився, торгував та жив завдяки Херіму і найбільше боявся потрапити йому в немилість. А володар Перекопу був досить своєрідною людиною.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍