Олександр Дюма - Королева Марго, Олександр Дюма

Що це за чудна пишнота? — спитав він півголосом. — Куди ми йдемо?

Воротар відповів тільки зітханням, схожим на стогін.

— Чорт візьми! — пробурчав Коконна. — Не життя, а чума якась! Щоразу крайності, ніколи не відчуваєш твердого ґрунту під ногами: то бовтаєшся в ста футах води, то кружляєш попід хмарами. Ну, куди ми йдемо?

— Ідіть за алебардниками, пане, — сказав гаркавий голос, і Коконна зрозумів, що з солдатами, яких він побачив, прийшов якийсь урядовець.

— А пан Ла Моль де? Що з ним? — спитав п’ємонтець.

— Ідіть за алебардниками, — сказав знову той самий гаркавий голос тим самим тоном.

Вій мусив скоритись. Коконна вийшов із своєї кімнати і побачив людину в чорному, голос якої здався йому таким неприємним. Це був маленький горбатий судовий секретар, що пішов у судовики, певне, за тим, щоб під довгою суддівською робою не видно було його кривих ніг.

Він помалу почав спускатись спіральними сходами. На першому поверсі сторожа зупинилась.

— Спустились багато, — пробурчав Коконна, — та ще не досить.

Двері відчинились. Коконна мав очі рисі і нюх гончого собаки. Він відчув суддів і побачив у тіні силует людини з голими руками і, коли вгледів цього чоловіка, на лобі в нього виступив піт. Проте, він зробив веселу міну, нахилив голову вліво, згідно з правилами найвищого тону тогочасної моди, і, впершись рукою в бік, увійшов у залу.

Завіса піднялась, і Коконна справді побачив суддів і судових писарів.

За кілька кроків від суддів та писарів сидів на лаві Ла Моль.

Коконна привели перед трибунал. Підійшовши прямо до суддів, Коконна зупинився, привітав Ла Моля кивком голови та усмішкою і став дожидати.

— Як вас звати, пане? — спитав президент.

— Марк-Аннібал де Коконна, — відповів дворянин дуже ввічливо, — граф Монпантьє, Шено й інших місць. Але, гадаю, наші звання відомі.

— Де родились?

— У Сен-Коломбані, коло Сюзи.

— Ваш вік?

— Двадцять сім років і три місяці.

— Добре, — сказав президент.

— Це, здається, йому приємно, — пробурмотів Коконна.

— Тепер, — сказав президент, помовчавши з хвилину, щоб дати писарю час записати відповіді обвинуваченого, — з якою метою покинули ви службу у пана д’Алансона?

— Щоб прилучитись до мого друга Ла Моля, присутнього тут, який покинув службу у пана д’Алансона за кілька днів до мене.

— Що робили ви на полюванні, під час якого ви були заарештовані?

— Звісно, — відповів Коконна. — Я полював.

— Король теж був на цьому полюванні і відчув перші припадки недуги, на яку слабий і зараз.

— Я не був при королі і не можу нічого сказати про це. Я не знав навіть, чи був у нього припадок якої недуги.

Судді ззирнулися з усмішкою недовір’я.

— А! Ви не знали? — сказав президент.

— Так, пане, і мені це дуже шкода. Хоч король французький і не мій король, проте я маю до нього велику симпатію.

— Справді?

— Слово честі! Він не схожий на свого брата д’Алансона. Той, мушу признатись...

— Мова йде не про герцога д’Алансона, пане, а про його величність.

— Ну, що ж, я вже сказав вам, що був найпокірнішим його слугою, — відповів Коконна, похитуючись з дивною зухвалістю.

— Якщо ви справді його слуга, як ви запевняєте, пане, можете ви сказати нам, що вам відомо про магічну статуетку?

— Ну, от! Ми, здається, знову вертаємось до історії з статуеткою?

— Так, пане, це вам не до вподоби?

— Навпаки, це мені подобається. Далі.

— Чому ця статуетка переховувалась у пана де Ла Моля?

— Статуетка у пана де Ла Моля? У Рене, хочете ви сказати?

— Визнаєте ви, що вона існувала?

— Звичайно, якщо мені покажуть її.

— Вона ось. Ви цю знаєте?

— Дуже добре.

— Писарю, — сказав президент, — запишіть: обвинувачений визнав, що бачив статуетку у пана де Ла Моля.

— Ні, ні, — сказав Коконна, — не плутайте: бачив у Рене.

— Хай у Рене. В який день?

— В той день, коли я з Ла Молем єдиний раз були в нього.

— Отже, ви визнаєте, що були у Рене з паном де Ла Молем?

— Атож. Хіба я коли крився з цим?

— Писарю, запишіть: обвинувачений визнав, що був у Рене, щоб робити чари.

— Стривайте, пане президент, не так завзято, будь ласка: я не сказав ні слова про це.

— Ви не визнаєте, що були у Рене, щоб робити чари?

— Не визнаю. До чар дійшло випадково, а не умисне. Але вони були?

— Не можу не визнати, що робилося щось подібне до чар.

— Писарю, запишіть: обвинувачений визнав, що у Рене робилися чари проти життя короля.

— Як, проти життя короля! Це ганебна брехня! Ніколи не було чар проти життя короля.

— Бачите, панове, — сказав Ла Моль.

— Тихо! — сказав президент і потім, звертаючись до писаря, мовив ще раз: — Проти життя короля.

— Але ж ні, ні! — сказав Коконна. — До того ж статуетка являє собою зображення не чоловіка, а жінки.

— Ну, панове, що я вам казав? — сказав Ла Моль.

— Пане де Ла Моль, — сказав президент, — ви будете відповідати тоді, коли ми вас спитаємо. Не перебивайте допиту інших осіб.

— То ви кажете, що це жінка?

— Так, кажу.

— Чому ж на ній корона і королівська мантія?

— Чорт візьми! — сказав Коконна. — Річ дуже проста. Тому, що це...

Ла Моль устав і поклав палець на губи.

— Правда, — сказав Коконна, — що це я розказую, ніби це торкається цих панів?

— Ви все ще твердите, що ця статуетка являє собою статуетку жінки?

— Так, звичайно, тверджу.

— І відмовляєтесь сказати, хто ця жінка?

— Моя землячка, — сказав Ла Моль, — яку я кохав і бажав, щоб вона мене кохала.

— Вас не питають, пане де Ла Моль, — крикнув президент, — мовчіть, а то вам заткнуть рота.

— Заткнуть рота! — сказав Коконна. — Як смієте ви говорити це, пане в чорній робі? Заткнуть рота моєму другові!.. Дворянинові!.. Ач, як!

— Уведіть сюди Рене, — сказав генеральний прокурор Лагель.

— Так, уведіть Рене, — сказав Коконна, — уведіть. Побачимо, чия тут правда —