Рей Бредбері - Трилогія смерті

— Це… це неможливо!

— Ідіот! А пошив у дурні нас. І тебе обдурив. Коли він побачив, що я зробив із його звірами, з його містами, з тим глиняним погруддям, він ошалів. Зробив із себе ходяче жахіття. Страхітливу машкару…

— Машкару… — мій рот сіпнувся.

Я вже й здогадався — але не повірив здогадові. Немов уяв побачив на стіні будинку Крамлі зафільмоване обличчя Чудовиська. Не анімоване глиняне погруддя, кадр за кадром, а… Роя, загримованого під батька руйнування, під дитя хаосу, під істинного сина знищення.

Знятого на плівку Роя, котрий діяв як Чудовисько.

— Твій друг, — видихнув чолов’яга за ґратами, надсадно, знову й знову, хапаючи ротом повітря. — Боже, яке перетворення. Голос — мій! Поговорив крізь стіну, що за Менніним столом, і…

— Знову взяв мене на роботу! — почув я власні слова, мовби збоку. — І самого себе знову найняв?!

— Так! Просто геніально! Дайте йому Оскара!

Моя рука заторсала ґрати.

— Та як же він…

— Перехопив владу? Де той шов, де тріщина, де межа? Я здибався з ним під муром, між склепінь, віч-на-віч! О, прокляття на голову того дотепника, сучого сина! Я ж стільки років не дивився у дзеркало. А тут наче сам собі дорогу заступив. І воно ще й шкіриться! Я ударив, щоб розбити оте дзеркало! Гадав: ілюзія. Якийсь світляний привид у склі. Я скрикнув, ударив — і втратив рівновагу. А те віддзеркалення підняло свого кулака й ударило мене. Прийшов я до тями серед могил, за ґратами, в якомусь склепі, а він стоїть переді мною і тільки спостерігає. «Хто ти такий?» — закричав я. Хоча й так знав. Солодка помста! Я ж був понищив його створіння, потрощив його міста, намагався і його знищити. І тепер — цей солодкий тріумф! Як кинеться він бігти, а тоді озирнувся й прокричав мені: «Чуєш? Я біжу поновити себе на роботі! І, звісно, підвищити собі платню!» Двічі на день він приносив мені шоколадки, підтримував умирущого чоловіка. Аж поки й переконався, що я справді помираю, і йому стало нецікаво — як і мені. Можливо, збагнув, що влада перестає бути владою, коли втрачає велич, добрість і втіху. Мо’, це його навіть налякало, а мо’, просто набридло. Кілька годин тому він відімкнув мої ґрати й відвів мене, щоб я зробив той дзвінок тобі. Лишив мене, щоб я тебе дочекався. Йому не довелося розтлумачувати, що я маю зробити. Просто показав на тунель, що веде до церкви. Пора висповідатися, сказав він. Блискуче. А наразі він чекає на тебе в одному кінцевому місці.

— Де ж це?

— А туди до дідька! Де є оте єдине місце для таких, як я, і для таких, яким він став?

— Ах, так, — кивнув я головою, ладен заплакати. — Я побував там. Чудовисько відкинулося назад у своїй частині сповідальні.

— От і добре, — зітхнув він. — Цього останнього тижня я багатьох скривдив. Декого вбив, а решту прикінчив твій друг. Розпитай його. Він ошалів, як і я, незгірш. Коли все це скінчиться, коли допитуватиметься поліція, вали всю вину на мене. Навіщо потрібні два Чудовиська, які одного має вистачити? Гаразд?

Я мовчав.

— Скажи ж слово!

— Так.

— Добре. Коли він побачив, що я помираю, насправжки помираю в тому склепі, та що й сам він помирає від раку, що я вділив йому, а отже, гра вже не варта свічок, він спромігся на порядність і відпустив мене. Та студія, якою покерував він, та, котрою я покерував, дійшла до мертвої цяти: ні туди, і ні сюди. Ми з тобою обидва повинні дати їй новий поштовх, пустити в дію. Отож наступного тижня запусти всі колеса. Знову розпочни роботу над фільмом «Мерці галопують швидко».

— Ні, — промимрив я.

— А дідьки б тебе побрали! І на останньому своєму подиху я прийду й вичавлю з тебе життя. Це буде зроблено. Скажи!

— Це, — вимовив я нарешті, — буде зроблено.

— А зараз — про останню річ. Я вже казав тобі. Та пропозиція. Вона — твоя, якщо ти її хочеш. Студія.

— Не…

— Таж більш нікого немає! Не відмовляйся так швидко, згарячу. Більшість ладна піти на смерть, аби успадкувати…

— Смерть — оце воно, потрібне слово. Я ж помру за якийсь місяць: зіп’юсь, зґирджусь та й помру.

— Ти не розумієш. Ти у мене — єдиний син.

— Шкода, якщо це так. Але чому я?

— Бо ти — єдиний чесний перед Богом мудрець-ідіот. Справжній, щирий дурень, не підробка. Такий, який ніби й забагато слів нанизує, а тоді глянеш, що в підсумку з тих слів склалося, а воно таки правда! Ти вже ж себе не зміниш. Добрі речі переливаються з твоєї руки в слова.

— Так, але ж я не прихилявся роками до дзеркала, аби вислуховувати вас, як чинив Менні.

— Він і говорить, але слова його нічого не означають.

— Але ж він напрактикувався, навчився. Досі вже ж добре знає, як давати лад речам. Хай краще я працюватиму на нього!

— Останній шанс? Остання пропозиція? — мовив він уже геть ослаблим голосом.

— І запродати й дружину, і письменництво моє, і всеньке життя?

— Ах, — прошепотів той голос. Тоді ще шепнув своє останнє: — Так… — та ще додав: — І нарешті. Благословіть мене, отче, бо я справді грішив!

— Я не можу.

— Ні, можеш. І прости. Це ж священикова праця. Прости мене й поблагослови. Бо за мить буде вже запізно. Не посилай мене до пекла вічного!

Я заплющив очі й проказав: «Я благословляю вас». А тоді ще додав: «І прощаю вас, хоча, о Боже, я вас не розумію!»

— А хто коли розумів? — видихнув він. — Я й сам не розумів себе, — голова його плюхнулася об панель. — Дуже дякую, — його очі заплющилися, щоб бачити отой зовнішній простір, де вже немає звуків. Я додав ще й мій власний шлях. Гук могутньої брами, що зачиняється забуттям, гуркіт замиканих дверей склепу.

— Я прощаю вас! — крикнув я жахливій машкарі того чоловіка.

«Я прощаю вас…» — мій голос луною повернувся зі склепіння порожньої церкви.

Вулиця була безлюдна.

«Крамлі, — подумав я, — де ж ти є?»

І помчав.

72

Було ще одне останнє місце, яке я мав перевідати.

Я подерся нагору темними інтер’єрами Нотр-Даму.

Ось і побачив постать, закляклу біля горішнього краю лівої вежі, зовсім близько до ґарґульї, що поклала своє звірине підборіддя на всіяні рогами лапи та й задивилася кудись через Париж, якого тут ніколи й не було.