Роман Іванович Іваничук - Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994

то перед нами постане ланцюг складних суспільних перипетій, характерних для історії України й Росії другої половини XVIII століття.

Десять років Калнишевський був незмінним кошовим отаманом, провадив помірковану політику, виявляючи неабияку політичну гнучкість для збереження Запорозьких Вольностей. Несподівано для Калнишевського, проте неминуче в часах селянських воєн, ці Вольності були втрачені. Коли царизм ішов широким фронтом проти народу, потрібна була передовсім зброя, яку підняли гайдамаки і яїцьке козацтво, від якої кошовий відмовився. Облудна віра запорозької старшини в милість деспотів оплачувалася спершу медалями й георгіївськими стрічками, а потім – тюрмою.

Вільне життя Калнишевського було свідком останніх воєнних спалахів проти абсолютизму у XVIII столітті – кошового отамана ув’язнили одразу після страти Пугачова. Чверть століття ув’язнення у Головленковій і Прядильній тюрмах Соловенького монастиря, чверть століття покути за віру в милосердя власть імуших і незламної витримки в цій покуті йшло в парі з остаточним закріпаченням народів Російської імперії й водночас – з могутнім впливом французького просвітительства і Великої французької революції на передові уми імперії. Поява Сковороди й Радищева засвідчила, що на зміну відібраної в народу зброї приходить революційна мисль…

«На все воля Божа, – сказав нарешті ієромонах Стефан, подаючи нам довідки паломників. – Якщо Бог захоче, то й потрапите на острови, і повернетеся назад тільки з його милості… Я це кажу для того, щоб ви забронювали зворотні квитки, інакше вам доведеться довго там гостювати… Я міг би потелефонувати високопреподобному архімандритові Йосифу, та він зараз перебуває в Москві. Чи не краще було б вам наздогнати його в столиці? Адже без нього ніхто нічого не вирішить… Та й затія ваша, скажу правду, нездійсненна. Як ви можете знайти останки Калнишевського, коли на всіх островах, де не копни, – самі кості? Чиї вони, хто про це знає?.. Ну, з Богом…» – Отець Стефан поблагословив нас знаком хреста, ми вийшли, і я зрозумів, що ні Господь, ні його слуги не сприятимуть перевезенню в Україну праху кошового отамана. І, мабуть, тому перед очима так яскраво промайнули картини моєї першої подорожі на Соловки – щоб менше було жалю із-за можливої нинішньої невдачі.

…Далеко протягнувся лиман Північної Двіни між звивистими берегами, обминаючи безліч великих і малих островів. Тільки за дві години теплохід «Соловки», на палубі якого примістив нас з дружиною професор Фруменков, виходить на свинцеву гладінь Білого моря, де й у перший місяць літа плаває крига, сліпуче виблискуючи на сонці, що вже майже не ховається за обрій.

Від дельти Двіни до Соловецьких островів десять годин ходу. Коли сонце, на часину занурившись у воду, спливає на вранішньому прузі, тоді на кований свинець води лягають густі тумани, крізь які проступають обриси Соловецьких островів. Заяцький і Муксальма – праворуч, попереду – Великий Соловецький, він вигинається дугою ліворуч, і десь посередині вигину вимальовується силует величного монастиря, що виростає з моря.

Теплохід пришвартовується до берега поблизу двох маленьких острівців із смішними назвами – Баб’ячий і Собачий. Етимологія назв нехитра: монахи не дозволяли богомолкам ночувати на території монастиря й вивозили їх на перший острів; на другий виганяли собак, якщо вони якимось чином приблуджували до оселі.

На березі людно. Селище Соловки чимале – до півтори тисячі мешканців. Тут школа, лікарня, турбаза. Люди працюють на лісопромислах, займаються рибальством та переробкою промислових водоростей. Церкви й монастирі нечинні[14].

Монастир звернений до моря Святими воротами, крізь які входили архімандрити, царські достойники, більшовицькі конвойні і раз за життя – в’язні. Майже ніхто за всю історію царської тюрми й більшовицького концтабору не вирвався звідси на волю.

Над ворітьми звелась цибулинною банею Благовіщенська Надвратна церква. Правий ріг муру завершує монументальна Корожна башта, побудована спеціально для тюрми, лівий – башта Прядильна, вона знаменита тим, що на її першому ярусі розташований сухий каземат, в якому прожив останніх дев’ять років неволі Петро Калнишевський. Позаду – башти Нікольська, Пивоварна, Квасоварна, Архангельська і, нарешті, Головленкова.

«…посадить его в Головленкову тюрьму вечно, и никого к нему не допускати, ниже его не випускати никуда же, но затворену и заточену быти, в молчании каятися о прелести живота своего и питаему быти хлебом слезным».

Вирок останньому кошовому отаманові…

Мушу побачити ту найстрашнішу Головленкову тюрму, в якій мав силу прожити старий дідуган шістнадцять літ, поки архімандрит Ієронім, що змінив жорстокого Досифея, не змилосердився над старцем, перевівши його в «комфортабельний» мішок Прядильної башти.

Екскурсоводи розводять групи. Входимо у Нікольські ворота фортеці з боку Святого озера. Запитую про могилу Калнишевського: не збереглася. Надгробна плита з ханжеським написом

«Здесь погребено тело в Бозе почившего кошевого бывшей некогда грозной Запорожской Сечи П. Калнышевского, искренно познавшего свои вины»

експонується біля парадного входу Спасо-Преображенського собору.

У соборі йдуть реставраційні роботи, він заставлений суцільним риштуванням, та я помічаю, що риштування надто схожі на нари. Запитливо дивлюсь на екскурсовода, він киває головою.

«Так, тут містився СЛОН – Соловецкий лагерь особою назначения. Нари сьогодні використовують для ремонтних робіт, потім їх винесуть».

Отже, я чи не останній, хто бачив місце перебування в соловецькому концтаборі Курбаса, Зерова, Підмогильного, Куліша, Ірчана… А де їх розстрілювали – біля надгробної плити Калнишевського? А звідки, з якого причалу похмурого листопадового