Жюль Верн - Таємничий острів

шкаралупка, ми б дісталися до острова Табор. Але ж нічого, нічого немає!

— Капітан Немо вчасно помер! — сказав якось Наб.

Минуло ще п’ять днів. Сайрес Сміт і нещасні його товариші ледь

були живі, адже їли вони лише стільки, щоб не вмерти з голоду. Всі ослабли до краю. У Герберта і Наба вже починалося марення.

Чи могли вони тепер зберігати хоч іскорку надії? Ні. На що їм було сподіватися? На те, що біля скелі пройде корабель? Але вони з досвіду знали, що в цю частину Тихого океану кораблі не заходять. А хіба можна розраховувати, що, завдяки щасливому випадку, саме в ці дні прийде шотландська яхта шукати Айртона на острові Табор? Нездійсненна мрія! Та втім, якби яхта й прийшла, колоністи не залишили на острові повідомлення про те, де знаходиться Айртон; капітан яхти після марних пошуків вийде знову в море, і корабель повернеться в тепліші краї.

Ні, вони не могли зберігати ніякої надії на порятунок. На цій скелі їх чекала смерть, жахлива смерть від голоду і спраги!

Вони вже не трималися на ногах і лежали нерухомо, майже бездиханні, не усвідомлюючи, що відбувається навколо. Один лише Айртон із зусиллям піднімав іноді голову і з розпачем кидав погляд на пустельне море.

Але ось ранком 24 березня Айртон простяг руки, вказуючи на якусь крапку в безмежному просторі океану, став спочатку на коліна, потім піднявся і випростався на весь зріст. Він замахав руками, начебто подаючи сигнал…

Видиме зі скелі, плило судно. І зрозуміло було, що воно виявилося тут не випадково, що воно направляється саме до цієї скелі, йде прямо до неї на всіх парах. Нещасні бранці скелі могли б помітити це судно ще кілька годин тому, якби мали сили піднятися й оглянути обрій!

— «Дункан»! — ледве чутно скрикнув Айртон і упав непритомний.

Коли Сайрес Сміт і його товариші прийшли до тями завдяки турботливому догляду, яким їх оточили, вони виявилися в каюті корабля і не могли зрозуміти, як їм вдалося уникнути смерті.

Одне-єдине слово Айртона все їм пояснило.

— «Дункан»! — тихо сказав він.

— «Дункан»! — повторив Сайрес Сміт. — І, піднявши руки, він вигукнув: — Боже всемогутній! Виходить, така була воля твоя! Нас врятували.

Дійсно, їх врятував «Дункан», яхта лорда Гленарвана, яку вів тепер Роберт, син капітана Гранта; корабель відправлений був за Айртоном, щоб привезти його на батьківщину після дванадцяти років самотнього життя на незаселеному острові Таборі, на якому він спокутував свій злочин!..

Отже, колоністів урятували, корабель уже готувався везти їх додому.

— Капітане Роберт, — запитав Сайрес Сміт, — коли ви відплили від острова Табора, не знайшовши там Айртона, хто подав вам думку пройти ще сто миль на північний схід?

— Містере Сміт, — відповів Роберт Грант, — ми направилися сюди не тільки за Айртоном, але і за вами, і за вашими товаришами.

— За мною і за моїми товаришами?

— Ну звичайно! Ми взяли курс на острів Лінкольна.

— На острів Лінкольна? — вигукнули в один голос Гедеон Спілет, Герберт, Наб і Пенкроф, не знаходячи слів від подиву.

— так звідки ж ви довідалися про острів Лінкольна? — запитав Сайрес Сміт. — Адже цей острів і на картах не значиться.

— Я довідався про нього з записки, залишеної на острові Таборі.

— Із записки? — здивовано перепитав Гедеон Спілет.

— Зрозуміло, із записки. Ось вона, — відповів Роберт Грант і показав листок паперу, де повідомлялися широта і довгота острова Лінкольна, «на якому знаходиться в даний час Айртон і п’ятеро американських колоністів».

— Це капітан Немо!.. — сказав Сайрес Сміт, прочитавши записку і переконавшись, що вона написана тим же почерком, що й те коротке послання, що вони знайшли в коралі.

— Ах, он воно що! — вигукнув Пенкроф. — так, виходить, це він узяв наш корабель і наодинці ризикнув вирушити на ньому до острова Табора!..

— Він хотів залишити там записку! — додав Герберт.

— Ну, хіба я не говорив, що навіть після смерті капітан Немо ще раз нам допоможе! — вигукнув моряк.

— Друзі мої, — сказав глибоко розчулений Сайрес Сміт, — капітан Немо воістину наш рятівник. Хай прийме милосердний Господь його душу в лоно своє!

При цих словах Сайреса Сміта всі оголили голови і тихо вимовили ім’я капітана.

В цю хвилину до інженера підійшов Айртон і запитав:

— Куди скриньку покласти?

Ризикуючи життям, він врятував цю скриньку в хвилину катастрофи і тепер віддавав її інженеру.

— Айртоне! Айртоне! — вигукнув глибоко схвильований Сайрес Сміт і, звернувшись до Роберта Гранта, додав: — Пане, ви залишили на острові Таборі злочинця, а тепер перед вами чесна людина, і я пишаюся честю потиснути йому руку!

Робертові Гранту розповіли тоді незвичайну історію дружби капітана Немо і поселенців острова Лінкольна. Потім капітан визначив і записав координати нового рифа, якому відтепер варто значитися на карті Тихого океану, і віддав наказ повертатися.

За два тижні колоністи прибули до Америки і побачили, що на їхній батьківщині настав мир після жахливої війни, що закінчилася, одначе, перемогою справедливості.

З тих багатств, які зберігалися в скриньці, заповіданій капітаном Немо мешканцям острова Лінкольна, велику частину витратили на покупку солідного земельного володіння в штаті Айова. Взявши зі скарбниці найкрасивішу перлину, її послали в подарунок леді Гленарван від імені людей, врятованих «Дунканом», і повернулися на батьківщину.

Колоністи зібрали на придбаній ними землі всіх тих, кому вони хотіли колись запропонувати свою гостинність на острові Лінкольна, і запросили їх до праці, тобто відкрили їм шлях до статку і щастя. Вони заснували велику колонію, якій дали ім’я острова, зниклого в глибинах Тихого океану. У них є своя ріка Віддяки, гора Франкліна, маленьке озеро Гранта, ліс, іменований лісом Далекого Заходу. Словом, їхня колонія — майже острів, острів на суші.

Під розумним керівництвом інженера і його товаришів колонія процвітала. Жоден з колишніх мешканців острова Лінкольна не залишив друзів, — вони заприсягнися завжди жити разом — Наб, нерозлучний зі своїм хазяїном, Айртон, незмінно готовий на всіляку самопожертву, Пенкроф, що став таким же справдешнім фермером, яким він був справдешнім моряком, Герберт, який закінчив своє навчання під керівництвом Сайреса Сміта, і Гедеон Спілет, який заснував газету «Нью-Лінкольн геральд — газету найінформативнішу в усьому світі.

Сайрес Сміт і його товариші не раз приймали у своїй колонії дорогих гостей — лорда і леді Гленарван, капітана Джона Манглса і його дружину — сестру Роберта Гранта, самого Роберта Гранта, майора Мак-Набса і всіх тих, хто був учасником пригод капітана Гранта і капітана Немо.

Примечания

1

Тобто 46 метрів на