Олена Гриб - Гра в чуже життя, Олена Гриб

Ваніс не міг зрозуміти, чому вона ще дихає. Стільки сил витрачено даремно? Точніше, не даремно, а надто повільно. Ніби магія кудись витікає… ось воно! Річка! Тут живе якийсь бог і напевно частина сили пропадає через близькість його світу.

Сильний ривок викинув чужу з води, розпластав зламаною лялькою на соковитій траві. І катування продовжилося…

Лін здавалось, вона спостерігає за кимось іншим. Дівчина розуміла, що біль має бути пекельним, але не відчувала нічого. Навіть свого тіла. Звичайного тіла, яке продовжувало жити… жадібно пило магію і звивалось від нестерпного страждання. Звідкілясь вона знала – коли помре одна з її частин, настане кінець.

– Чому ти не покличеш на допомогу? – раптом почула Лін тонкий голос, сповнений цікавості. – Тут же є твої піддані, тільки поклич!

Вім? Звідки він взявся? Прибіг слідом за недоумкуватим опікуном? І де він?

– Ти хочеш померти?! – в тоні хлопчини був щирий переляк, і Лін відчужено подумала, що це, мабуть, дійсно фінал.

«Допоможіть… – подумки прошепотіла вона, провалюючись в нікуди. – Піддані мої… мої піддані… якби ви існували… Карі!».

Ваніс задоволено потер руки. Нарешті! Йому вже здалось, що чужа знущається. На неї пішло стільки магічної сили, що простіше було б створити ще одне Криваве озеро. Втім, у хвилях річки досить мертвої плоті, щоб Тролорка незабаром змінила назву!

Перший маг втомився, але це була приємна втома.

«Ну ж бо, подивимось, як тебе спотворило… Нічого собі! Цілісінька, та ще й інша! Невже Ангас не помиливсь? У тебе є якась магія? Наша магія?! Шкода… Ти зацікавила мене, чужачко», – він підійшов ближче, розглядаючи світле волосся. Потягнув із піхов клинок, вирішивши: настільки прекрасну трофейну голову не соромно поставити у вітальні своїх майбутніх володінь.

Час ніби зупинився.

Легкий замах – і лезо встромляється у м’яку плоть, немов у масло… І застигає. А потім стрімко рветься вгору, підкоряючись широкій долоні, з якої щедро капає кров на землю.

– Тому, хто замахнувся на Владичицю, – смерть! – проголошує оборонець чужої.

Ваніс озирається. Навколо нього – кілька десятків оголених фігур. Чоловіки, жінки, діти – всі вони підходять ближче, випромінюючи мовчазну загрозу. Магу стає смішно. Нехай він втомився, але сил ще вистачить і на людей, і на не-людей. Блискуча сфера захистить його від нападників, а…

Пазуриста лапа легко проходить крізь магічний кокон, що одного разу витримав спільний удар двох братів, і впивається в шию Першого мага, ламаючи хребці і розриваючи горло. Однак Ваніс не вмирає одразу. З його руки зривається останнє заклинання, і він встигає побачити заграву на сході…

***

– Вона не могла померти! – напевно, всоте промовив Карі, не звертаючись ні до кого конкретно.

Лін здавалось, ніби вона спить і бачить дивний сон. Тобто чує – перед очима плавали різнокольорові кола, але звуки долинали чітко і без спотворень. Метаморф у цьому сновидінні грав не останню роль – він постійно перетягував дівчину з місця на місце, поривався кудись віднести, когось покликати і взагалі робив усе, щоб перешкодити їй заснути міцніше.

– Кожен може померти. Навіть ті, кого ви називаєте богами, давно мертві, – густий незнайомий голос звучав заспокійливо, хоча на Карі не діяв.

– Тільки не вона! Рейже, ти ж сам називав її Володаркою!

Лін насторожилась. Так-так, зараз вона дізнається щось нове.

А цей невідомий Рейг благодушно заперечив:

– Володаркою свою подругу зробив ти, друже. Дозволь тобі дещо пояснити. Знаєш, чому наш народ називають Первісними або Початковими? Колись у цьому світі не було ні людей, ні не-людей, ні старих, тепер забутих усіма богів. Тоді тут панував великий Розум, здатний опанувати будь-яку форму. Чиста енергія! Розумієш? Давним-давно ми, теперішні метаморфи, були одним цілим. І ми нудьгували…

А потім у наш світ прийшли ті, кого зараз називають не-людьми. Всього кілька рас, але якою розвагою вони стали! Частинки нас, набувши їхнього вигляду, влились у ряди нових істот. Розум не міг контролювати одночасно всіх своїх посланців, тому вони дістали деяку автономію. Багато з тих, кого повернула твоя подруга, пам’ятають ті благодатні часи.

Кілька сотень тисяч років тому з печер десь у центрі континенту з’явилися напівдикі істоти, які називали себе людьми. Вони боялись усього, навіть вогню, не розуміли магію не-людей, а нас взагалі вважали демонами. Ніхто не сприймав всерйоз істот, яких міг убити час… А даремно! Досить скоро люди оголосили нам війну. Почався хаос. Частина не-людей підтримала нас, частина – людей. Розум не був готовий брати участь у кровопролитті, мети якого він не визнавав. Та й не розумів до кінця…

Напевно, тут досі впевнені, що метаморфа вбити дуже важко? Неправда, метаморфа вбити неможливо! Тільки змусити піти. Болем, стражданнями або хитрістю… Але ж у нас на той час з’явилися власні діти!

Великий Розум вирішив пошукати собі привітніший світ, однак частина тих, хто стільки часу жив як людина чи не-людь, відмовилися повертатись. Вони залишилися, але змушені були йти… не в змозі змусити себе стирати ворогів з лиця землі… пам’ятаючи заповіти свого творця… знаючи – вони повернуться, коли світ заспокоїться настільки, що їх покличуть добровільно. Покличе людина або не-людина, яка має на це право. І не важливо, кого саме, – ми ж були колись єдністю.

Тоді, серед ненависті і болю, нам здавалося, що показником миру буде кохання. Вважаю, друже, решту ти знаєш краще за мене. І, прошу тебе, не муч бідолаху. Їй і так дісталося, а ти якщо не придушиш, то синців точно наставиш. Запам’ятай, Карімане, якщо вчитель забув тобі пояснити: пульс важливий лише для чистокровних людей.