Маргарет Мітчелл - Звіяні Вітром (том 1)

- Я пошлю Ділсі до Макінтошів, може, вона щось знайде. А сама піду до Дванадцяти Дубів.

- З ким же ви підете, дитя моє?

- Сама. Мамка мусить бути біля дівчат, а містер Дже

ралд не може…

Порк зняв такий крик, що аж розсердив Скарлет. Мовляв, там, у Дванадцяти Дубах, можуть бути янкі або якісь безпутні негри. їй не можна туди самій!

- Годі про це, Порку. Скажи Ділсі, щоб зараз-таки

вибралася. А ти з Пріссі прижени сюди льоху з поросятами,- коротко кинула вона й одвернулася.

Старий Мамчин чепець від сонця - вибляклий, але чистий - висів, як звичайно, на кілочку на тильному ганку, і Скарлет наклала його собі на голову, мимохідь пригадавши, наче видиво з хтозна-колишнього світу, капелюшок із пухнастою зеленою пір’їною, що його привіз був їй Рет із Парижа. Вона підхопила чималий козуб з дубового лубу й повільно ступила на сходинки - кожен крок так відлунював їй у голові, немов череп ось-ось мав луснути.

Дорога до річки, червона й спекотна, тяглася поміж витолочених бавовникових полів. Ніде не було й деревця, що давало б затінок, а сонце пряжило так нещадно крізь мамчин чепець, ніби він був з благенької марлі, а не з цупкого ситцю на підкладці, і курява забивала ніс та горло, аж Скарлет здавалося, що у неї порвуться від сухості голосові зв’язки, коли вона спробує заговорити. Вся дорога була в глибоких вибоїнах і коліях, бо ж коні волочили тут важкі гармати, а колесами пересмугували навіть червоні канави обабіч. Кущики бавовнику поперела- мали й повтоптували в землю кавалеристи й піхотинці, які мусили сходити з вузького шляху, даючи проїхати артилерії. На самій дорозі й на околишніх полях валявся там і сям усілякий непотріб, що лишає по собі, відступаючи, армія: пряжки, клапті кінської збруї, сплющені копитами й колесами солдатські фляжки, гудзики, сині кашкети, подерті шкарпетки, закривавлене шмаття.

Скарлет проминула кілька кедрових дерев і низьку цегляну огорожу навколо їхнього родинного кладовища, силкуючись не думати про новий горбок, що виріс обік трьох невеличких могилок її маленьких братиків. Ох Еллен!.. Вона зійшла з курного пагорка, проминула попелище й невисокий комин на місці оселі Слеттері, і раптом подумала з люттю, що добре було б, якби й усе їхнє поріддя пішло з димом. Якби ж не ці Слеттері… якби не ця пройда Еммі, що нажила байстрюка з їхнім управителем… Еллен лишилася б жива.

Вона аж зойкнула, коли гострий камінчик врізався їй у рану на нозі. Що вона тут робить? Навіщо їй, Скарлет О’Гарі, найпершій в окрузі красуні, яку так леліяли всі у Тарі, волоктися цією вибоїстою дорогою мало не босоніж? Її маленькі ступні призначені для того, щоб танцювати, а не збивати їх об грудки, її крихітні пантофлі мають виглядати звабливо з-під яскравого шовку суконь, а не набирати в себе камінці й куряву. Вона народжена для того, щоб її пестили, щоб їй годили, а замість цього, знеможена й обдерта, гнана голодом, мусить нишпорити по чужих городах.

Біля підніжжя подовгастого пагорба текла річка. І такою остудою й тишею віяло звідти, де купка дерев схиляла свої віти над самою водою, що Скарлет не витримала й присіла на положистому березі, скинула приношені взуванці й діряві панчохи Т занурила розпечені ноги у прохолодну воду. Так добре було б сидіти тут хоча б і весь день, далеко від безпорадних поглядів, звернених на неї у Тарі, тут, де тишу порушували тільки шелест листя та дзюркіт неквапливого потоку! Та хоч-не-хоч довелося знову взуватись і брести далі, тепер уздовж моховитого берега, затіненого деревами. Янкі спалили моста, але вона знала, що кроків триста нижче за течією, де річка звужується, був ще місток з колод,.перекинутих через річище. Скарлет обережно перейшла там на другий бік і побралася нагору - до Дванадцяти Дубів було ще півмилі дороги під пекучим сонцем.

Усі дванадцять дубів, які виросли тут ще за часів індіанців, так і досі стояли, розкинувши могутні крони, тільки листя у них побуріло від вогню та скарлючилось обпалене гілля. А в околі дубів лежали руїни будинку Джона Вілкса, обвуглені рештки колись чималого особняка, білі колони якого так велично були пишалися на вершині пагорба. Глибока яма на місці пивниці, почорнілий кам’яний підмурівок та два височенькі димарі - такі були рештки колишньої будівлі. Одна довга напівобгоріла колона впала на газон, придавивши жасминового куща.

Скарлет сіла на цю колону, занадто приголомшена, щоб іти далі. Руйновище Дванадцяти Дубів опекло їй душу так, як ніщо інше, бачене досі. Перед нею лежали гордощі роду Вілксів, обернені на порох. Перед нею було те, що лишилося від цього милого гостинного дому, де її завжди так щиро приймали, дому, господинею якого вона уявляла себе у своїх нездійснених мріях. Тут вона танцювала, обідала, фліртувала, тут з болем і ревнощами в серці спостерігала, як Мелані всміхається до Ешлі. І тут-таки в затінку дерева Чарлз Гамільтон збуджено стис їй руку, коли вона сказала, що згодна стати його дружиною.

“Ох Ешлі! - подумалось їй.- Це й добре, що ти до такого не дожив. Воронь Боже, щоб ти оце все побачив!”

Ешлі оселився був тут зі своєю молодою дружиною, але ні його син, ні його онук не приведуть уже сюди своїх дружин. Ані весіль, ані народин більше не буде у цій оселі, такій дорогій для неї і такій омріяній. Будинок цей помер, і Скарлет здавалося, що й весь рід Вілксів поліг під його руїнами.

- Не думатиму про це зараз. Я цього не витримаю. Подумаю опісля,- промовила вона вголос, одвертаючи погляд убік.

Обійшовши пожарище, Скарлет подалась до городу повз витолочені клумби троянд, що їх так ревно доглядали сестри Вілкс, і далі через заднє подвір’я попри спалені клуні, курники, коптильню. Плоту навколо городу не стало, а ретельно оброблені зелені грядки були так само витоптані, як і в Тарі, м’яку землю геть усю виграсували копитами й важкими колесами, городину витолочили. Поживитись тут було нічим.

Вона пройшла назад, а тоді звернула на стежину до німотного ряду побілених негритянських хатин, гукаючи вряди-годи: “Агов!” Але ніхто не озивався. Навіть собак не чути було. Негри Вілксів, мабуть, порозбігались або подалися за янкі. При кожній хатині був городець, Скарлет це знала і тішила себе надією, що хоч на цих латочках землі щось та знайдеться.

Пошуки її виявилися не марними, однак вона була занадто втомлена, щоб зрадіти, побачивши ріпу й капусту, які хоч і прив’яли без