Маргарет Мітчелл - Звіяні Вітром (том 1)
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Біля тильних приступок однієї хатини Скарлет нагледіла невелику грядку редиски, і раптом відчула пекучий голод. Соковита, гостра на смак редиска - саме цього й потребував її шлунок. Ледве обтерши редиску об поділ сукні, вона відкусила половину й пожадливо проковтнула. Редиска була стара, тверда й така їдюча, аж у Скарлет сльози набігли на очі. Але тільки-но ця важкотравна грудка досягла порожнього шлунку, як той зчинив бунт, і Скарлет упала на м’яку грядку й виблювала.
Запах негритянських тіл від хатин ще й посилював нудоту, і, не в силі здолати її, вона тільки безпорадно блювала раз за разом, тоді як хатини й дерева вихором проносились у неї перед очима.
Довгенько пролежала вона так, припавши обличчям до землі, м’якої і затишної, мов пухова подушка, а думки її снували, як у тумані. Вона, Скарлет ОТара, лежить за негритянською хатою серед руїн, занадто знеможена й безпорадна, щоб ворухнутись, і ніхто в світі не знає, де
вона, і не подбає про неї. А хоч би й знав хто, то однак не подбає, бо в кожного тепер голова своїм заморочена. І все це діється з нею, Скарлет ОТарою, котра не вважала за Потрібне простягти руку, щоб навіть підібрати з підлоги скинуті панчохи або зав’язати шнурки на черевичках, котрій досить було натякнути, що в неї трохи болить голова, як усі кидались їй догоджати, котрої будь-яку примху завжди вдовольняли.
І коли вона лежала так ницьма, надто безвладна, щоб відігнати геть згадки й клопоти, вони стали обсідати її, немов канюки, що чигають на смерть. У неї не було навіть сили сказати собі: “Подумаю опісля про маму, й тата, й Ешлі, й усю цю руїну… Атож, опісля, коли зможу це витримати”. Вона не могла витримати цього зараз, але думати про них мусила хоч-не-хоч. Думки кружляли й роїлися над нею, шугали вниз і впиналися пазурями та дзьобами в мозок. Незмірно довгий час пролежала Скарлет так у безруху, лицем до піску, під пекучим сонцем, думками звертаючись до людей, яких уже не було в живих, звертаючись до життя, яке назавжди відійшло в минуле, пробуючи прозирнути крізь непроглядну млу прийдешнього.
Підвівшись нарешті і ще раз кинувши погляд на чорні руїни Дванадцяти Дубів, вона високо піднесла голову, але з обличчя в неї зник вираз, що промовляв про її молодість, і вроду, і душевну ніжність,- зник назавжди. Що минуло, те минуле. Хто помер, той мертвий. Розкоші безтурботних днів лишилися позаду, їх ніколи не вернути. І, перекидаючи через руку тяжкий козуб, Скарлет подумки взяла на себе й відповідальність за власну долю.
Минулому нема вороття, отож вона піде вперед.
Жінки Півдня ще добрі півсторіччя оглядатимуться назад з незмінною гіркотою в очах, воскрешаючи в пам’яті те минуле і тих людей, які не вернуться, роз’ятрюючи в собі спогади, що завдають марного болю, хоча й допомагають з гордістю терпіти знегоди. Але Скарлет ніколи не оглянеться назад.
Вона подивилась на почорнілий підмурівок, і восстаннє постали перед нею Дванадцять Дубів такими, як колись: багатий і гордовитий дім, символ високого стану й цілого способу життя. А тоді рушила зворотною дорогою до Тари, згинаючись під повним козубом.
Голод знову озвався в її порожньому шлунку, і вона сказала вголос: “
- Бог мені свідок, Бог мені свідок, що янкі ніколи мене не зломлять. Я пройду через усе це, і коли війна скінчиться, більш ніколи в житті не голодуватиму. Ні я, ні мої близькі. Навіть перед крадіжкою чи й убивством я не зупинюся. Бог мені свідок, але більш ніколи в житті я не голодуватиму.
*
У подальші дні Тара могла зійти за безлюдний острів Робінзона Крузо - така там тиша залягла й така відірвана була садиба від усього світу. І хоча світ розкинувся лише за кілька миль звідси, здавалося, що незмірна просторінь збурунених морських хвиль відокремлює Тару від Джонсборо, й Фейєтвілла, й Лавджоя, ба навіть від сусідніх плантацій. Коли подох старий кінь, у них не стало єдиного їхнього засобу сполучення, і ніхто не мав ні часу, ні сили долати пішки втомливі червоні милі дороги.
Часом у ці дні, сповнені виснажливої праці, розпачливих зусиль задля сякого-такого харчу й нескінченного догляду за трьома недужими дівчатами, Скарлет несамохіть напружувала слух, чи не почуються знайомі звуки: дзвінкий сміх негренят поміж хатин, порипування возів, що вертаються з поля, лункий скач Джералдового огиря через вигін, шурхіт коліс, коли екіпажі під’їжджають алеєю, і веселі голоси сусідів, що заглядають ополудні погомоніти. Але даремно прислухалася вона. Дорога лежала безлюдна й порожня, і ніколи ані хмаринка рудої куряви не здіймалась над нею, звістуючи наближення гостей. Тара була островом серед моря зелених хвилястих пагорбів і червоних полів.
Десь там був світ і були люди, які мали що їсти й могли безпечно спати під власним дахом. Десь там дівчата у тричі перекроєних старих сукнях безжурно фліртували й наспівували “Коли ця війна скінчиться”, як і вона сама ще кілька тижнів тому. Десь там точилися бої, і гухкали гармати, і палали міста, і помирали солдати у шпиталях, просяклих нудЬтно-солодкавим смородом. Десь там босонога армія в брудній домотканій одежі марширувала, воювала, спала покотом, голодна й спроневірена. І десь там зелені пагорби Джорджії посиніли від уніформ янкі, вгодованих янкі на гладких від кукурудзи конях.
Війна й уся решта світу були ген поза Тарою. А тут війна й весь світ не існували, крім як у згадках, що їх треба було відганяти, коли вони надто вже обсідали когось у хвилину знемоги. Зовнішній світ відступав перед потребами порожнього чи напівпорожнього шлунка, і життя зводилося до двох споріднених помислів: про їжу та про те, як її здобути.
їжа! їжа! Чому шлунок має тривкішу пам’ять, ніж серце? Скарлет могла приборкати душевний біль, але перед шлунком була безсила, і кожного ранку, щойно прокинувшись і лежачи клубочком, поки ще війна й голод не оживали у свідомості, в напівдрімоті дожидала, що от-от запахне їй смаженою грудинкою та свіженькими булочками. І кожного ранку, сильніше вдихнувши,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Звіяні Вітром (том 1)», після закриття браузера.