Віктор Васильович Савченко - Діти Мардука

продавця, на який вік дитини одяг. Той сказав, що на десять-одинадцять років і назвав ціну.

— Вам це потрібно? — поцікавився Макар, кивнувши на костюмчик. І, почувши ствердну відповідь, почав торгуватися. Нарешті назвав суму, і додав: — Це половина ціни, яку він зажадав спочатку.

Скоро Макар зупинився біля тютюнового прилавка. Його увагу привернула дерев’яна коробка з п’ятьма сортами тютюну.

— Це те, що мені треба, — сказав він. — Я іноді бавлюся люлькою.

І тут я згадав слова Маріци. Вона казала, що й батько її, буває, закурює люльку.

… Ми висіли з автобусу на платформі кишинівського автовокзалу. Маріца сказала, що треба потелефонувати. Розмова була коротка; з кількох молдавських речень я зрозумів кілька українських слів, серед них і слово «мамо».

— Додому не їдемо. Їдемо до моїх батьків, — сказала. — Неподалік звідси — страда Вадул Луй Воде, яка стикується з шосе, де ходять маршрутки у це селище.

… На Маріцине прохання водій зупинив маршрутку біля одного з перехресть селища Вадул Луй Воде. По кількох хвилинах ходу вздовж високих, суцільно порослих живоплотом парканів, Маріца зупинилася і, відхиливши пасмо дикого винограду, прочинила хвіртку. Ми зайшли у невеликий дворик в оточенні дерев, кущів і мальв. Ліворуч я завважив знайому з фотознімка альтанку, обсновану виноградом із тими ж, що й на знімку, гронами стиглих продовгуватих ягід. З альтанки сходив дух чогось смачного. З невеличкої літньої кухні вийшла господиня, при вигляді якої майнула думка: «Маріца — її молодша копія». Майже одночасно у дверях будинку з’явився сивочолий господар середнього зросту й комплекції.

— Ось, — сказала Маріца батькам і показала на мене, — привела вам зятя. — А це мої мама Анастасія Миколаївна і тато Гаврило Васильович.

Господарі привітно посміхнулися, проте моєї уваги не уникли їхні уважні погляди, якими вони окинули мою постать від форменого кашкета до білих черевиків. Я не міг розпізнати якоїсь думки на обличчях, але на них, як мені здалося, вгадувалося полегшення. Я також зітхнув, бо в глибині свідомості ворушилося опасіння (це вже був мій психічний комплекс), чи не виявиться, що хтось із Маріциної рідні темний. Водночас подумав, чи не внесу я, гнаний, в їхнє спокійне життя тривогу, адже в Молдові дітей Мардука, мабуть, не менший відсоток ніж в Україні.

— А де це Сашко? — поцікавилася Маріца.

— Бовтається на Дністрі, — відказав чоловік.

І тут з кущів вигулькнула гінка постать хлопчика в шортах. У душі моїй щось теленькнуло. На мить здалося, що то був я — сором’язливий хлопчисько, який раптом опинився перед незнайомцем в однострої морського офіцера. Він стояв у нерішучості і боявся підвести на мене очі.

Озвалася Маріца:

— Синку, я ж тобі казала, що він колись прийде. Ось він. Підійди до нього, це твій тато.

Оскільки хлопчик не ворухнувся, підійшов я до нього і поклав на стрижену голову руку. Для мене це стало не просто покладання руки, а щось більше. Я раптом усвідомив, що в мене є рідня: дружина, син, тесть і теща. Водночас мене пронизала думка: «Чому все, що сталося зараз, не відбулося десять років тому?» З’явилася й відповідь: «На це запитання ніколи не буде пояснення. Як не буде пояснення: чому тоді, після приїзду з Коктебеля, мені відкрилася таємниця числа звіра».

— Вам треба б переодягтися в зручніший одяг, — зауважила господиня. — Гавриле, дай зятеві свої полотняні сорочку й штани.

Альтанка виявилася значно більшою, ніж я уявляв. Обабіч довгого столу стояли дві лави, накриті вузькими смугастими ряднинами, на кожній з яких могли поміститися чоловік із десять. З нагоди нашого приїзду батьки намірилися запросити декого з родичів, але Маріца, пам’ятаючи мою пораду, попрохала цього не робити. Ми сиділи за столом — з одного боку ми з Маріцою та Сашком, з протилежного — батьки. Господар розкоркував пляшку і збирався вже розлити по склянках, як Маріца раптом підвелася.

— Зажди, тату, — зупинила батька. — Ми тут дещо привезли.

Вона вийшла з альтанки і принесла сумку. Спочатку витягла кофту.

— Це тобі, мамо, на зиму. А це тобі, синочку. Піди перевдягнися. — Вона дала йому костюмчик.

Коли теща з сином вийшли, Маріца подала мені сумку і я витяг коробку з колекцією тютюнів.

— Ваша донька розповідала, що ви інколи викурюєте люльку. Ось, матимете що курити. А це нова люлька з кореня вереску й кисет до неї. Один мій друг тямить, що таке куриво і порадив подарувати вам оцей кисет. Він герметичний і в ньому можна не тільки зберігати, а й ароматизувати тютюн. Ну, тютюн можна перекладати скибочками яблука те-се…

Раптом я завважив, як на обличчі літньої людини з’явилася щира радість. Поки тесть роздивлявся подарунки, прийшли Сашко з бабусею. На мене знову накотилися спогади дитинства: фотограф садить мою бабусю на стілець, а мене, у костюмчику моряка, ставить поруч. На нас дивиться око великого фотоапарата. Моя голова також стрижена і кругла, як у Сашка. Я давно очікував миті, коли покажу йому своє фото. Приїхавши від Маріци, я скопіював його на смартфон.

— Ти ба, якраз по ньому, — зауважила Маріца, розглядаючи сина в обновці.

Я дістав з кишені телефон, знайшов розділ «галерея» і видобув фото, де ми зняті з бабусею.

— На ось глянь, Сашо.

Він узяв апарат і припав поглядом до екрана.

— Мамо, коли це мене фотографували? І що то за бабуся зі мною? — поцікавився хлопчик.

Маріца довго дивилася на знімок, а потім запитала:

— Що за містика?

— Жодної містики, сонечко. На знімку я і моя бабуся. Мені було тоді стільки ж років, скільки зараз Сашкові.

— Дай-но, — сказала теща. Вона довго розглядала знімок, а тоді зауважила: — Справді… Риси обличчя, колір очей — те саме. Але є й відмінність. Вуха.