Віктор Васильович Савченко - Діти Мардука

виховання як люди, повтікали, або принишкли, очікуючи слушної нагоди розпочати нову зловорожу діяльність».

Я знову поцікавився в журналіста, чи багато «знавців стародавніх мов» поміж безпам’ятьків.

— Одиниці. Але це тільки в Одеській області. По всій же Україні їх, мабуть, більше. А от хто вони — невідомо, — відказав Олег.

— А редактор що каже? — поцікавився історик.

— Та знав би редактор, знав би й я. Хоча нам відомо, що на цю тему ведуться якісь перемовини між владою і церквою.

— А до чого тут церква? — здивувався Лікар.

— Подейкують про екзорцизм. Ну, це коли з одержимого виганяють біса. Кажуть, десь існує католицький інститут з підготовки екзорцистів. Та і в нашій — православній церкві є священики… Як на мене, забобони то.

На мить я відчув на собі погляди Лікаря й ученого. Вони очікували що я скажу. Натомість я подумав, що екзорциста підготувати в навчальному закладі неможливо. Ним треба вродитися або ж зазнати якогось екстремального впливу, після якого людина переходить в іншу якість. Я сказав:

— Отже, передбачається виганяти біса молитвою, і робитиме те священик. Ну, є така практика. Є. Але виганяти його починають тоді, коли він збіситься. Якщо ж він живе у людській плоті в гармонії з власником плоті, а таким найчастіше є темна людська сутність, то священик його не впізнає. До того ж темні в церкву не ходять. Хоча у ситуації, яка тепер склалася, такий метод має право на існування.

На лиці журналіста майнув вираз збентеженості.

— Так а як же бути? — озвався він.

— Перед усім слід розпочати пошук тих, які спроможні відрізнити людину від нелюда в людській подобі.

— Це щось із області фантастики? — посміхнувся Олег.

— Ні, синку, такі люди існують. Я не брешу.

— Він каже правду, — майже в один голос підтвердили історик і Лікар.

Журналіст подивився на свій масивний годинник на кощавій руці, підвівся.

— На жаль, мушу вже йти. Скажу про цю вашу думку редакторові. Ага, номер вашого телефону можна?

Замість відповіді я дістав смартфон і, знайшовши номер Олега, натиснув на слові «дзвонити». Одразу ж пролунав сигнал у кишені журналіста. Він зберіг мій номер.

Після того, як пішов журналіст мені раптом кинулося в очі, що обличчя бороданя має блідий відтінок — його щоки, чоло. Зазвичай воно у нього смагляве. Я запитав:

— З вами все гаразд?

— Не дуже. Не хотів казати при журналістові. Часом мені здається, що я на грані втрати свідомості.

І тут озвався Костя:

— Хочете, я скажу, що ви відчуваєте? У вас стан людини, яка повернулася додому і виявила, що там порядкував чужий. Ну, речі знаходяться не там, де ви їх колись поставили. Але це тільки аналог того, що з вами відбувається насправді. Зрушилися з місць ваш світогляд, вся сума переконань, а точніше — увесь фундамент уявлень про світ і закони сучасної людини. А на полиці вашої пам’яті з’явилося чимало такого, чого там ніколи не було: деякі халдейські фрази, їхні ж — халдейські закони, а тільки у стислому, заархівованому вигляді. Ті архіви поступово розкриватимуться і ви зможете обирати між ними, і тим що напрацювало людство за два з половиною останніх тисячоліття.

— Ви з вашим другом якісь дивні люди, — зауважив учений. — Все, про що ви сказали, правда. Звідки вам про це відомо.

— Друже, у вашій ситуації я побував двічі. А чому саме на нас з вами це впало, знає он він, — Лікар кивнув на мене.

Я сказав:

— Не тільки на вас. Це лихо може впасти, і часто падає, на будь-кого, хто має відкриту людську сутність. З таких людей, навіть не позбавляючи їх пам’яті, можна робити «непомнящих», а точніше оболонки для дітей Мардука. Будь-який син Мардука легко увійде у вашу людську оболонку, і співіснуватиме з вами або ж витіснить вас із неї. Та цього разу вийшло на краще. До того ж все, що залишив квартирант на згадку про себе, скоро перестане бути активним. Воно не зникне, а стане звичайною інформацією. Усі ваші уявлення, переконання, сума знань стануть на свої місця. Іншими словами, ви у вашій «оселі» знову станете господарем, і ніщо вже не створить там дискомфорту.

— Авжеж, — підтвердив Лікар і додав: — Нам час іти.

Ми підвелися, потисли господареві руку. Навздогін почули:

— Дякую, хлопці.

РОЗДІЛ 24

«Жінки є жінки», — подумав я, спостерігаючи як Маріца, уже вкотре, виймає з сумки в’язану кофту, яку ми придбали на базарі у Стамбулі — подарунок матері. Мене вже заколисувало в м’якому кріслі автобуса «Одеса — Кишинів», коли я почув:

— Треба б і собі було купити, — Маріца ніби розмірковувала вголос. — Для холодної погоди краще й не буває.

— У тебе попереду ще — один тур, — озвався я. — Купиш.

Знову почала огортати дрімота. Мабуть, запах покупки навернув мене думкою на довгу вулицю стамбульського ринку, якою ми з Макаром ідемо слідом за Ритою й Маріцею. Для жінок ряди базару, схоже, були залою музею. Для нас же з Макаром — тестом на випробування: скільки часу нормальна людина зможе витримати у гамірній людській сутолоці. Щоправда, мій погляд одного разу спинився на дитячому одязі. То була знайома з дитинства пара: коротенькі штанці й стилізована під морську сорочка з краваткою і білим, на всю спину, коміром, окантованим двома блакитними смужками. Я побачив той самий одяг, у якому мене сфотографували в дитинстві. «Це ж треба! Скільки часу минуло, а їх виготовляють у незайманому вигляді», — подумав я. На моє прохання Макар запитав у