Сергій Шарик - Двічі графиня та двічі генерал

— Я, звичайно, ще дуже гарна, ось тільки одне мене бентежить.

— Що, дорога?

— По-моєму, ти перебільшуєш мою граціозність, пластичність, вроду…

— Ого! — вигукнув Станіслав. — Ти, схоже, вже вживаєшся в роль майбутньої натурниці.

— Фі, — Софія ображено відвернулася від чоловіка, — це поняття абсолютно несумісне із тим, що ти говорив мені вчора, а з титулом графині — взагалі.

— Пробач, mon ami, я не хотів тебе образити.

Для втілення мрії в реальність Станіслав вибрав П'єтро Белліні — маловідомого скульптора з дуже відомим прізвищем. П'єтро за віком був ровесником графа і хоча не став таким знаменитим, як його земляк Антоніо Канова, в майстерності навряд чи поступався тому (доля розподіляє наші ролі на цій землі). П'єтро поставився до своєї роботи з великою відповідальністю. Після того, як граф Станіслав обговорив зі скульптором питання оплати праці і, звичайно ж, абсолютної таємниці всього, що відбувається, Петро призначив перший сеанс.

Залишивши Софію у скульптора, Станіслав спробував зайнятися своїми справами, але всі думки поверталися до неї, коханої дружини: як вона там? А повернувшись через кілька годин, Станіслав застав у студії цілковиту тишу: П'єтро і Софія, схилившись над столом, уважно розглядали численні замальовки на папері.

— Графе! — вигукнув скульптор, побачивши Потоцького. — Я в захваті! Ви мали рацію, вирішивши залишити нащадкам красу тіла вашої дружини. Вона заслуговує на це! Я відразу ж вирішив для себе, що Софія гідна бути в образі Венери — найвродливішої з богинь, завжди юної і до кінця не зрозумілої. Коли я робив замальовки графині в різних позах (ви їх зараз побачите), вона була настільки граціозна і пластична, що я позбавлявся в ці миті дару мови. Я в захваті як художник і заздрю вам як чоловік!

Після цього фонтану красномовства він розклав перед Потоцьким кілька малюнків із зображенням Софії. Кожна позиція (а їх було чотири — лежачи, стоячи, сидячи і навпочіпки) була представлена в кількох ракурсах: спереду, збоку та ззаду.

— Не обговорюватиму з вами анатомічні питання. Як скульптор я можу годинами розповідати про пропорції тіла, розподіл ваги в різних позах. Для себе я вже вирішив, якою буде майбутня скульптура, але хочу, щоб і ви висловили свою думку. Для мене це дуже важливо.

— Ви не заперечуєте, якщо ми заберемо всі ваші малюнки, а завтра дамо відповідь?

— Звичайно, звичайно! Я не маю наміру квапити вас.

Після вечері Станіслав та Софія сіли перед каміном.

— Розповідай, ma chere, як усе пройшло, — якомога байдужіше запитав граф, хоча згорав від нетерпіння.

— Я бачу, ти злегка збуджений, — усміхнулася грекиня, — і чекаєш від мене чогось такого… Не хвилюйся, коханий, усе пройшло досить просто і буденно. Особливе збентеження я відчувала лише в перший момент, коли виходила із-за ширми оголена. Але П'єтро виявився прекрасним психологом: він одразу допоміг мені відчути довіру до себе, зняти скутість. Переконав мене в тому, що ми — учасники одного процесу, попросив позбутися скутості, бо тільки так можна досягти багатства емоційних контрастів скульптури, незважаючи на її нерухомість. Його захоплення моїм тілом викликало у мене навіть почуття деякої переваги (адже було так непросто погодитися на цей «захід»). Та й сама обстановка майстерні допомогла мені переключитися на робочий лад.

— П'єтро не дозволяв собі нічого зайвого?

— Ні, mon ami, він був дуже коректний і чемний. Мені навіть здалося, що він просто приголомшений довірою, яку ти йому виявив, — адже не щодня перед ним оголюються графині, — з усмішкою відповіла Софія.

Наступного дня Потоцькі повідомили П'єтро про своє рішення:

— Нам більше за все сподобалася Венера-купальниця.

— Я так і знав, — широко усміхнувся скульптор. — Тепер, графине, ви проклянете мене.

— Це ще чому?

— Ви зробили дуже правильний вибір. Венера-купальниця символізує прихід нового дня, схід сонця, цвітіння весни, ранкову красу і свіжість жіночого тіла. А з погляду скульптора фігура навпочіпки дуже важка для виконання. Адже мені потрібно вихопити мить руху і зупинити його, зберігши очікування подальшої дії. Але ще важче доведеться вам, графине: людина навпочіпки не може довго залишатися в одному положенні — це неймовірне навантаження на всі м’язи, що буквально перетворюються на больові згустки.

— Я спробую, — відповіла грекиня і поглянула на Станіслава.

І все ж із часом Софія жартома називала свої відвідини скульптора «інквізицією над власним тілом».

Минуло два місяці. Софія і Станіслав Потоцькі сиділи на відкритій терасі на набережній Неаполя в тіні апельсинових дерев, насолоджувалися шумом морських хвиль і спостерігали за Везувієм, що пихкав димом, як старий курець.

— Дивлячись на всю цю красу, мимоволі думаю про нашу «Софіївку». І знаєш чому? — запитав Станіслав, пригубивши вино.

— Чому?

— На нижньому ставку Метцель протиставив падіння води у водоспаді її прагненню піднятися вгору в фонтані — і в природі все побудоване на антиподах. Навіть сидячи тут, ми це спостерігаємо. Райський куточок Землі, апельсинові дерева, рідкісні картини природної краси з одного боку, і тут же — вулканічне пекло Везувія, що лякає своєю невідомістю і непередбачуваністю.

— Так, ти правильно це підмітив. Справді, Італія — це райський куточок. Чарівна природа надихає художників, архітекторів, узагалі усіх людей мистецтва, тому більшість шедеврів народжується саме тут. І навіть міста завдяки натхненню майстрів стають немов продовженням того, що створила природа, їхня архітектура така ж послідовна, як і все навколо.

— Та й ми з тобою попалися на цей гачок, — усміхнувся Станіслав. — Подорож уже поповнила нашу колекцію твоїм портретом, написаним у Відні Хубертом Морером, і скульптурою Венери для нашого парку. Це мій подарунок тобі.

— У мене теж є подарунок.

— Спробую вгадати. Ти пригледіла для нашої бібліотеки розкішний подарунковий альбом? Ні? Тоді кілька старовинних монет у мою колекцію? Теж ні? Ну, тоді здаюся, — Станіслав підняв руки вгору.

— Стасе, мій подарунок значно дорожче: я подарую нам обом дитинку. Я вагітна.

— Ще одного Потоцького! —