Джо Хілл - Пожежник

розстібнуті кілька ґудзиків, рука Рене спочивала в нього на грудях, щокою жінка притулилася до його плеча.

Виведені вицвілими блакитними, майже готичними, літерами уздовж Ґілових грудей, бігли рядки:

Нечувано пройти життя без довіри:

це означало б ув’язнення у найжахливішій клітці — в собі самому.

Ґ. Ґрін[165]

Гарпер підтягнула брезент, розрівняла його, вкрила Рене та Ґіла, а тоді лишила їх на самоті.

Вона всілася на цементну сходинку надворі. Ніч видалася напрочуд паркою: тепло практично сочилося у повітрі довкола неї, а тишу заповнював спів цвіркунів. Гарпер витягнула пальці ніг, зануривши їх у вогку, шорстку землю. Коли вона відкинула голову назад і, поглянувши у небо, побачила безліч зірок, її серце взялося вогнем від любові, що хвилею огорнула її. Лише подумати: вона досі любила цей світ, навіть цієї миті. Дисплей радіо спалахнув зеленавим, мов світляк. Що могло бути кращим від теплої весняної ночі, відчуття тепла ґрунту босими ногами, коли довкола витає запах дерев, що квітнуть, а по радіо грає приємна музика? Зараз Гарпер бракувало хіба прохолодного пива.

Вона клацала FM-частоти, сподіваючись почути Марту Квінн, хоч і знала, що це марно. Так і виявилося. Крізь шипіння статики їй вдалося вивести станцію, яка грала архівні записи чорного госпелу, та вже по кількох піснях сигнал зник. Крутячи перемикач далі, вона знайшла юнака... чи, може, то була зовсім дитина? Голос у нього був високий, пронизливий, того роду, що Гарпер завжди асоціювала з початком статевого дозрівання — він доповідав про весняні тренування «Ред Сокс» у Форт-Маєрсі. На якусь мить вона застигла, кров у жилах аж застугоніла. Сама думка, що десь на світі й далі існував бейсбол, видалася їй нестерпною.

Та не минуло й повного інінґу, як вона почала підозрювати, що малий вигадує все на ходу. Білл Бакнер знову грав на першій базі, хоча з часу його останньої гри збігло вже двадцять п’ять років, і кожен м’яч пролітав йому між ніг. Він Дізель був бетером від «Ред Сокс», він відбив м’яча прямісінько на шортстопа на ім’я Керміт де Жабеня. Коли де Жабеня упіймав його, то від шаленої сили удару йому вивихнуло руку. «Сокси» грали проти команди, що називалася «Єретики» і складалася здебільшого з ляльок-маппетів, чудовиськ та божевільних, котрі спалахували й згоряли прямо на полі щоразу, як припускалися помилки. Гарпер слухала, посміхаючись, ще один інінґ. «Сокси» вели з рахунком 3,5 до 1, коли вона перемкнула станцію. Щодо того, як їм вдалося здобути піврану, певності вона не мала. Малий, що робив оголошення, говорив так, наче йому було років одинадцять і це був найщасливіший день у його житті.

Перевівши стрілку перемикача аж на низ, Гарпер натрапила на хлоп’ячий хор, який виспівував «Прийдіть усі вірні», і спинилася послухати. В якусь мить вона усвідомила, що плаче. Їй зовсім не хотілося, щоб бодай хтось із них помирав. Жоден з них, хай як важко було з ними жити.

Коли пісня стихла, якась жінка розпочала передачу «Щоденні благословення». То були свого роду новини. Вона сказала, що дійшли чутки, ніби авторку безбожницьких книжок про Гаррі Поттера, Джоан Ролінґ, було вбито Розстрільним загоном в Единбурзі. Її страту транслювали у тому, що лишилося від Всесвітньої павутини. Вона вся була вкрита диявольськими письменами, а ще використовувала свої гроші та статус, щоб захищати й перевозити інших заражених. Коли їй було запропоновано молити про прощення гріхів — обдурювання дітей, приховування інфікованих, — вона зневажила такою нагодою, відповівши, що не стане вибачатися за жоднісінький прислівник. Дикторка зазначила: то є благословення, що цій жінці судилося одвічно горіти у пеклі, слава Ісусу.

Серед місцевих благословень: Нацгвардія, за підтримки загонів ополчення, які називають себе Береговими спалювачами, викрила шістсот заражених грішників, які переховувалися на території табору Віндем. Розгорнулася шалена битва, яка скінчилася тоді, коли хворі згоріли живцем у приміщенні церкви, котре вони перетворили на неприступне військове укріплення, алілуя.

Далі на північ спалахнули нові пожежі на півдні Мейну, але, з Божої ласки, полум’я не поширилося за межі ділянки завширшки двадцять п’ять миль. Солдати Христові з Нью-Гемпширу заприсяглися, що протягом тижня вишлють понад сотню людей та дюжину пожежних автівок. Гранд-капрал Єн Юдовбивця тісно спілкується з лісовими службами у Мейні і готовий прийти на допомогу кожному, хто прийняв правду його божественних одкровень, слава йому. Гранд-капрал? Раніше він обіймав посаду губернатора, та й ім’я його було Єн Юдовбіц.

Повернувся хор хлопчиків і затягнув щось латиною.

Коли Гарпер підвела погляд, то побачила Ніка, який сидів з іншого боку сходів, притискаючи коліна до грудей.

«Гарно тут, — мовила вона, але не словами, жестами. — Я люблю теплі ночі. Майже як літо».

Хлопчик кивнув, злегка, ледве припіднявши підборіддя над колінами.

«Їсти мусимо ми, — показала вона, розуміючи, що вдається їй це кепсько. — Я знайду їсти. Принесу сюди. Не хвилюйся, якщо мене скоро нема».

Нік захитав головою.

«Я знаю, де тут їжа, — відповів він їй своїми виразними, промовистими жестами. — Ходімо».

Він підвівся і повів її до кладовища.

3

Якийсь час вони простували стежкою, що тягнулася позад кладовища. Тоді Нік завернув між надгробків, рушивши через високі зарості трави. Спинився хлопчик біля старої кам’яної плити, грубої та сіруватої, на якій значилося «МАКДЕНІЕЛС». Він присів і доторкнувся краю надгробку. Гарпер розгледіла намальовану яскраво-червоною фарбою риску.

Нік підвівся і попрямував далі — Гарпер попленталася слідом. Біля синьої мармурової плити, що вшановувала життя такого собі «ЕРНЕСТА ҐРЕЙПСІДА», Нік схилився, вказав на ще одну червону риску, а тоді багатозначно подивився на Гарпер.

І на пальцях пояснив:

«Лак для нігтів».

Раптом Гарпер на думку зринула одна з найперших дрібничок, які зникли в таборі: пляшечка червоного лаку для нігтів, що належала близнятам Нейборс. Сестри тоді подумали одна на одну, що спричинило до чималої сварки.

Нік вів її далі горбуватою зеленою землею. Повсюди на цвинтарі росла висока трава. Гарпер подумала, що до середини червня з-під розбуялої дикої зелені буде видно хіба що найвищі постаменти. Але прикрим їй це аж ніяк не видавалося. Для Гарпер розсип польових квітів та жмути мурави несли в собі значно більше краси, ніж свіжоскошений газон у парку.

Вони підійшли до склепу, білокам’яні стіни якого тонули в заростях плюща та смарагдового листя. На вхідних дверях був викарбуваний капітанський штурвал, а попід ним красувалося ім’я — «О’БРАЄН». Невелика каменюка, на якій виднілася ще одна риска, виведена лаком для нігтів, тримала двері трохи прочиненими.

Нік навалився на двері плечем — вони піддалися, зі скреготом відчиняючись досередини.

У склепі зовсім не було