Колін Маккалоу - Дотик

Лі здивовано слухав його: ніхто не знався на цьому мистецтві краще за Александра, але він явно щось недоговорював.

— А скільки породи ти хочеш обвалити? — спитав Лі, відчуваючи, як його спиною раптом побігли мурашки.

— Щонайменше кілька тонн.

— Якби на твоєму місці був хтось інший, я б заборонив це робити, але тобі я ніяк не можу, бо ти начальник.

— Звісно, не можеш.

— А ти певен, що це потрібно? Ти навіть не обговорював це зі мною.

— Це — старий добрий тунель номер один. Він мене поважає, старий чорт.

Вони повернулися і зачвакали назад до галереї.

— Коли ти плануєш підривати?

— Завтра, якщо день буде так само гарний, як і сьогодні, — не буде вітру, який може пересрати роботу вентиляційних люків. — Він кивнув на кліть. — Униз чи вгору?

— Вгору.

Далі відтягувати вже не було сенсу. Лі ковтнув слину, бо у роті в нього раптом пересохло. Він усю ніч не спав, тисячу разів подумки переповідаючи найважливішу промову свого життя, добираючи та відкидаючи слова.

— Що там у тебе за приватна справа? — жваво спитав Александр.

Паровий двигун, що рухав компресор, був достатньо великий, щоб рухати вантажний локомотив, тому він сильно шумів, змушуючи компресор подавати повітря до баку в галереї, а потім — до труб. На дальньому кінці копрів двигун чахкав не так гучно; біля нього стояв кочегар, спершись на почорнілу від вугілля лопату, поруч оператор перевіряв манометри.

— Підійдімо сюди, — сказав Лі, відводячи Александра подалі від двигуна, на парапет із пісковця, де не було чергового персоналу. Сісти було ніде, тому він сів навпочіпки, і Александр зробив так само.

На землі лежав листочок; Лі підняв його, неначе роздивляючись, і почав повільно ламати його висохле крихке тіло. І врешті-решт скінчилося тим, що всі завчені заздалегідь слова вилетіли у нього з голови. Тому йому довелося починати з чистого аркуша.

— Я любив тебе все своє життя, Александре, але я зрадив тебе, — сказав він, розриваючи листок. — То не була заздалегідь задумана і запланована зрада, але від того вона не перестає бути зрадою. Я не можу жити зі зрадою, це нестерпно. Ти маєш знати.

— Знати що? — спитав Александр, наче йшлося не про зраду, а про якесь дрібне прогрішення, невеличкий обман. Листок розсипався. Лі підняв очі, що блищали слізьми, і зупинив їхній погляд на обличчі Александра; його губи беззвучно ворушилися, підшукуючи потрібні слова:

— Я кохаю Елізабет, і, коли я знайшов її вісім днів тому, я… я… зрадив тебе.

Якесь почуття, якому важко було дати назву, на мить спалахнуло в темних очах, але іще через мить вони знову стали тьмяними та непроникними. Обличчя Александра не змінилося. Він мовчав, здавалося, цілу вічність — просто сидів навпочіпки, звісивши руки через коліна, і ці руки лишилися такими ж розслабленими, як і перед тим, як Лі заговорив.

— Дякую за чесність, — нарешті вимовив він.

Та величезна власна гідність, яка так привабила Александра до восьмирічного хлопчика, і досі залишалася осердям Лі; вона утримала його від дріб’язкових пояснень, виливів самопринизливих вибачень та натяків на власну невинуватість, до яких удався б на місці Лі чоловік з нешляхетною душею, який би вивернувся навиворіт, аби лише хоч якось виправдатися. Утім, навряд чи нешляхетний чоловік знайшов би у собі мужність зробити таке зізнання перед такою людиною, як Александр.

— Легше сказати тобі зараз, аніж жити з брехнею, — сказав Лі. — То я винуватий, а не Елізабет. Коли я знайшов її, вона була сама не своя, страшенно пригнічена і вбита горем. Але це сталося, це сталося також і вчора. Елізабет вважає, що кохає мене.

— А чому б ні? — спитав Александр. — Вона ж вибрала тебе.

— Так не може бути, я знаю. Я мав ще вчора порвати наші стосунки, але я цього не зробив. Не зміг зробити.

— Вона знає про те, що ти мені зараз про це розповідаєш, Лі?

— Ні.

— Тоді це — наш секрет.

— Так.

— Бідолашна Елізабет, — зітхнув Александр. — Ти давно її любиш?

— З сімнадцяти років.

— Он чому ти боявся приїздити до Кінроса. Он чому ти свого часу взагалі щез із виду.

— Так. Хоча ти мусиш зрозуміти, що я ніколи не планував і не мав наміру вдаватися до якихось конкретних дій. Я завжди тебе любив надто сильно, щоб завдати тобі болю, але це сталося, коли мій захисний механізм не спрацював і її — теж. Вона була у такому стані, що не могла мені протистояти. Я застукав її зненацька, і вона не встигла оговтатися.

— Що ж, це перемога, — сухо сказав Александр. — Мені ніколи не вдавалося застукати її зненацька, коли її захисний механізм не працював. Якби її знайшов я, а не ти, її внутрішній захист був би напоготові. Отака історія про мене та Елізабет. Я живу з людиною, позбавленою всякої жвавості, наче з неї витекла життєва сила. З примарою. І я дуже радий, що вогонь все ж таки горить.

«Він сприйняв це як сильний, шляхетний і незламний чоловік, яким він і є», — подумав Лі. І це лише посилило його страждання. Так, йому було завдано жахливої травми, але Александр і не думав цього показувати.

— Хай там як, — мовив Лі, — я наразив її на велику небезпеку. Їй не можна мати дітей, я це знаю, однак я не міг стриматися. Учора я пішов до неї, щоб поговорити, просто поговорити, але вийшло зовсім не так. А коли я заговорив про небезпеку, вона просто розсміялася!

— Розсміялася?

— Так. Вона не хоче вірити, що існує небезпека.

— А може, небезпеки й справді немає. — Александр підвівся і подав руку Лі. — Ходімо трохи пройдемося. Я хочу піднятися до точки над кінцем тунелю номер один. Мені там подобається, моя душа, чи дух, чи як там його назвати, сполучається у тому місці з моєю золотою горою.

Для обслуги двигуна вони виглядали, як і належить, — двома власниками шахти, які щось зацікавлено обговорюють; мабуть, ідеться про майбутнє шахти, про якісь питання, що мають велике значення для її працівників.

— Я не можу жити з брехнею, — знову сказав Лі, коли вони дійшли до потрібного місця і присіли на два камені.

— Ти надто шляхетний, мій хлопчику, і в цьому твоя біда. Але ж їй сподобалося жити з брехнею, правда?

— Ні, бо за своєю природою вона незрадлива, правду кажу, — відповів Лі. — Гадаю, що так вона вже звикла жити всі ці роки, так організувала свою свідомість. І вона страшенно боїться, що ти