Віктор Гюго - Знедолені

революцію, — сказав Жолі. — Мені здається, що Маріус не на жарт закохався.

— А в кого, не знаєш? — запитав Леґль.

— Ні.

— Любовні історії Маріуса! — вигукнув Грантер. — Я й звідси все бачу. Маріус — туман, і він, мабуть, знайшов свою хмаринку. Маріус із породи поетів. А хто поет — той і божевільний. Маріус зі своєю Марі, Маріеттою чи Маріон, либонь, кумедні закохані. Там, певне, такий екстаз, що й про поцілунок забувають. Цнотливі на землі, вони поєднуються в нескінченності. Вони влаштували собі ложе між зорями.

Грантер узявся за другу пляшку й, можливо, збирався виголосити другу промову, коли в квадратному люці сходів з’явилося ще одне створіння. То був хлопець років десяти — обшарпаний, дуже малий, з жовтою шкірою, з гострою мордочкою і жвавими очима, скуйовджений, мокрий від дощу, але на вигляд цілком задоволений.

Малий, не вагаючись, зробив вибір між трьома співрозмовниками й звернувся до Леґля:

— Це ви будете добродій Боссюе?

— Боссюе — моє зменшувальне ім’я, — відповів Леґль. — А в чому річ?

— Ну так от. Один високий білявий пан зупинив мене на бульварі й каже: «Ти знаєш тітку Гюшлу?» — «Знаю, вулиця Шанврері, вдова старого шинкаря». А він мені: «Біжи туди. Там ти знайдеш добродія Боссюе і скажеш йому від мене: «Абетка». Він, мабуть, пожартувати з вами хотів, так? Він дав мені десять су.

— Жолі, позич мені десять су, — попросив Леґль, потім обернувся до Грантера: — Грантере, позич мені десять су.

У такий спосіб склалося двадцять су, які Леґль дав хлопцеві.

— Дякую, добродію, — сказав малий.

— Як тебе звуть? — запитав Леґль.

— Наве, я приятель Гавроша.

— Лишайся тут, — сказав Леґль.

— Поснідай із нами, — докинув Грантер.

— Не можу, — відповів хлопець. — Я йду в процесії і це я кричу: «Геть Поліньяка!»[65]

Він чемно шаркнув ногою, прощаючись, і пішов.

Тим часом Леґль міркував; він сказав упівголоса:

— «Абетка», певно, означає похорон Ламарка.

— Білявий пан — це Анжольрас, — уточнив Грантер. — Він кличе тебе.

— Підемо? — запитав Боссюе.

— Надворі дощ, — сказав Жолі. — Я присягався піти у вогонь, але не у воду. Я не хочу застудитися.

— Я залишуся тут, — мовив Грантер. — Мене більш приваблює сніданок, ніж катафалк.

— Отже, ми лишаємося, — підсумував Леґль. — У такому разі випиймо. Зрештою, можна пропустити похорон, не пропустивши бунту.

— Щодо бунту, то я — за! — вигукнув Жолі.

— А мені ця ваша революція байдужісінька, — сказав Грантер. — Я нічого не маю проти нинішнього уряду. Корона Луї-Філіппа — річ так само безневинна, як ото нічний ковпак. А його скіпетр більше скидається на парасольку, ніж на символ монаршої влади.

У залі стало зовсім темно — великі хмари затягли небо. Ні в шинку, ні на вулиці нікого не було. Всі пішли «дивитись на події».

— Зараз день чи ніч? — вигукнув Боссюе. — Фрікасетто, світла!

Грантер, зажурений, знов заходився пити.

— Анжольрас мене зневажає, — бурмотів він. — Анжольрас послав Наве до Боссюе. Якби він покликав мене, я пішов би за ним. Тим гірше для Анжольраса. Не піду я на той похорон.

Отож Боссюе, Жолі й Грантер залишилися сидіти в шинку. Близько другої пополудні їхній стіл уже був заставлений порожніми пляшками. Дві свічки горіли на ньому: одна в мідному позеленілому свічникові, друга — в шийці тріснутої карафи. Грантер заохотив Жолі й Боссюе до вина; Боссюе й Жолі допомогли Грантерові розвеселитись.

Щодо до Грантера, то після полудня він кинув пити вино. Його невтримно вабила чорна прірва жахливого сп’яніння, й він удався до неймовірної суміші з горілки, пива та абсенту. Правда, він іще не дійшов до стану цілковитого отупіння й був неймовірно веселий. Боссюе та Жолі веселилися разом із ним. Грантер усівся верхи на табурет і, впершись лівою рукою в коліно, з повною склянкою в правій, промовляв такі урочисті слова, звертаючись до матусі Гюшлу:

— О, жінко антична, підійди, аби я міг споглядати тебе!

А Жолі кричав:

— Філетто й Фрікасетто, не давайте більше Грантерові пити! Він уже проїв і пропив за сьогодні скажені гроші. Цей марнотрат поглинув два франки дев’яносто п’ять сантимів!

— Хто без мого дозволу позривав із неба зорі й повтикав їх у свічники? — несподівано заволав Грантер.

Боссюе, хоч і дуже п’яний, зберігав спокій.

Він сидів на підвіконні розчиненого вікна, підставивши спину дощеві, й дивився на приятелів.

Несподівано знадвору долинув гамір, тупотіння кроків, вигуки: «До зброї!» Боссюе обернувся й побачив на вулиці Сен-Дені, там, де кінчалася вулиця Шанврері, Анжольраса з рушницею, Гавроша з пістолетом, Фейї з шаблею, Курфейрака з ціпком-шпагою, Жана Прувера з мушкетом, Комбефера з рушницею, Баореля з карабіном і весь той галасливий натовп озброєних людей, що сунув за ними.

Вулиця Шанврері була не довша за відстань рушничного пострілу. Боссюе притулив рупором долоні до рота й загукав:

— Курфейраку! Курфейраку! Аго-ов!

Курфейрак почув, що його кличуть, побачив Боссюе і ступив кілька кроків у вулицю Шанврері. Курфейракове «Чого тобі треба?» зустрілося з: «Куди ти йдеш?» Боссюе.

— Будувати барикаду, — відповів Курфейрак.

— Чудово, йди сюди! Будуй тут — місце добре.

— Твоя правда, Орле, — сказав Курфейрак.

І за його знаком весь натовп звернув у вулицю Шанврері.

3. Над Грантером згущується ніч

Місце й справді було добре. Широка на початку вулиця далі звужувалась і переходила в глухий кут, перехоплений у кінці «Коринфом». Вузькі проходи по вулиці Мондетур було легко загородити; отож атака була можлива тільки з вулиці Сен-Дені, тобто в лоб і по відкритій місцевості. П’яний Боссюе мав око тверезого Ганнібала.

Коли з’явилася ця ватага, вулицю опанував страх. Не лишилося жодного перехожого, який не поквапився б зникнути. В одну мить по обидви боки вулиці позачинялися крамнички, майстерні, під’їзди, вікна, жалюзі, мансарди, віконниці — від першого поверху до самого даху. Якась бабуся затулила своє вікно матрацом, закріпивши його на двох жердинах для сушіння білизни. Тільки шинок лишився відкритим — і то з поважної причини, бо туди вдерлася юрба.

— О Господи! О Господи! — зітхнула матуся Гюшлу.

Боссюе зійшов униз, назустріч Курфейракові.

Жолі висунувся з вікна й кричав:

— Курфейраку, чому ти не взяв парасольку? Ти застудишся!

Тим часом із заґратованих нижніх вікон шинку було висмикнуто двадцять залізних прутів і за кілька хвилин розібрано десять туаз[66] бруківки. Гаврош та Баорель зупинили й перекинули биндюги такого собі Ансо, торговця вапном; із биндюгів зняли три повні бочки, поставили їх посеред вулиці й обклали камінням із розвернутої бруківки. Анжольрас відкрив льох, і всі порожні діжки вдови Гюшлу пішли на те, щоб прикрити з флангів бочки з вапном. Фейї привалив