Віктор Гюго - Знедолені

навіть тих, хто платив погано або й не платив зовсім. Дядечко Гюшлу був добряк.

Він мав дружину — бородату й досить бридку тітку Гюшлу.

Десь 1830 року дядечко Гюшлу помер. Він забрав із собою в могилу й таємницю приготування фаршированих коропів. Його невтішна вдова вела справу далі. Але кухня занепала, а вино, яке тут завжди було погане, стало зовсім нікудишнім. Одначе Курфейрак та його друзі й далі відвідували «Коринф» — «із жалості», як казав Боссюе.

«Ресторан» містився в залі другого поверху — видовженому приміщенні, заставленому табуретами, ослонами, стільцями, лавами й столами. Там-таки був і старий кривоногий більярд. Підіймалися туди крученими сходами, що підводили до чотирикутного отвору в кутку зали, схожого на корабельний люк.

Ця зала мала одне тільки вузьке віконце й скидалася на горище. Лампа-кенкет горіла там навіть удень. Єдиною окрасою побілених вапном стін був віршик, складений на честь пані Гюшлу:

Віддалік вона вас дивує, за два кроки страшить,

Темно-бура бородавка в її носі зухвало стримить.

Чекають усі зі страхом — от-от вона чхне

І носа свого гачкуватого проковтне.

Це було написано вуглиною на стіні.

Матуся Гюшлу, вельми схожа на портрет, зображений у вірші, з ранку до вечора незворушно ходила туди-сюди повз нього. Дві служниці, Філетта й Фрікасетта, відомі тільки під цими прізвиськами, допомагали хазяйці ставити на столи дзбани з поганеньким вином та всіляку бурду, що її подавали голодним відвідувачам у череп’яних мисках. Філетта, гладка, руда й криклива, скидалася на міфологічне страховисько; проте як добра служниця, що в усьому має поступатися господині, вона була менш бридка, ніж матуся Гюшлу. Фрікасетта — довготелеса, худа, бліда, завжди виснажена і змучена, із синцями під очима й опущеними віями, вражена, так би мовити, хронічною втомою, — вставала першою, лягала останньою, обслуговувала геть усіх, навіть другу служницю, мовчки й лагідно усміхаючись сонною усмішкою.

Біля входу до зали-ресторану погляд відвідувача затримувався на двох рядках, що їх написав крейдою на дверях Куфейрак.

Якщо можеш — пригощай,

Якщо смієш — замовляй.

2. Весела пиятика перед бурею

Леґль-із-Мо, як ми знаємо, жив здебільшого в Жолі. Друзі мешкали вдвох, разом їли, спали в одній кімнаті. Усе в них було спільне, навіть почасти Мюзікетта. Уранці 5 червня вони вирушили снідати в «Коринф». Жолі мав сильний нежить, Леґль теж трохи застудився. Леґль був у потертому сурдуті, Жолі — в цілком пристойному.

Було близько дев’ятої ранку, коли вони штовхнули двері «Коринфа» й піднялися на другий поверх. Їх зустріли Філетта й Фрікасетта.

— Устриць, сиру та шинки, — звелів Леґль.

І вони сіли за стіл. Крім них, у закладі матусі Гюшлу нікого не було. Фрікасетта, впізнавши Леґля й Жолі, принесла пляшку вина.

Тільки-но ті двоє заходилися коло устриць, як у люк просунулася чиясь голова, і веселий голос сказав:

– Ішов мимо. Почув із вулиці пахощі сиру брі. Вирішив зайти.

То був Грантер. Він узяв собі табурет і сів за стіл. Фрікасетта, впізнавши Грантера, принесла ще дві пляшки вина.

— Ти що, вип’єш оці обидві пляшки? — здивувався Леґль.

— Тут усі з головою, один ти безголовий, Боссюе, — відповів Грантер. — Де це бачено, щоб дві пляшки збентежили мужика?

Двоє приятелів почали з їжі. Грантер — з питва. Півпляшки як не було.

— У тебе, либонь, дірка в шлунку? — запитав Леґль.

— Дірка в тебе на лікті, — відказав Грантер.

І додав, перехиливши чергову склянку:

— Старенький у тебе сурдут, Боссюе, — ораторе надгробних промов.

— Тим краще, — відповів Леґль. — Зате ми з ним живемо в добрій злагоді — з моїм сурдутом. Він сам набув форму мого тіла, ніде не тисне, не заважає моїм рухам. Я відчуваю його тільки тоді, коли мені в ньому тепла. Старий сурдут — це як старий приятель.

— Правду кажеш, — підтримав Жолі приятеля.

— Грантере, ти з бульвару? — запитав Леґль.

— Ні.

— А ми з Жолі бачили початок процесії.

— Чудове видовище, — докинув Жолі.

— Зате як спокійно на цій вулиці! — вигукнув Леґль. — Навіть важко повірити, що в Парижі все догори дном.

— Бр-р-р! Я щойно проковтнув гнилу устрицю! — вигукнув Грантер. — Мене знову опановує хандра. Устриці тут несвіжі, служниці бридкі. Я ненавиджу людський рід. Нещодавно я зустрів знайому дівчину, юну й прекрасну, наче весна, і вона була на сьомому небі від радості, бо вчора один потворний віспуватий банкір зробив їй велику ласку — зажадав її! Гай-гай! Не минуло й двох місяців відтоді, як ця панна жила добропорядним життям у своїй мансарді. Вона шила, спала на розкладному ліжку, мала вазон із квітами й була щаслива. Й ось тепер вона банкірша. Це перетворення сталося минулої ночі. Сьогодні вранці я зустрів жертву — вона була рада-радісінька. Найогидніше те, що брудна угода з грошовим мішком анітрохи не позначилася на її гарненькому личку. Троянди мають ту перевагу над жінками, що на них помітно сліди від гусениць. Ви запитуєте мене про бульвар, процесію і таке інше? Отже, знову починається революція? Мене дивує, до чого ж убога фантазія в Господа Бога! Тільки-но в Нього щось заїдає в механізмі подій — давай революцію! На Його місці я вчинив би простіше. Я не став би щохвилини лагодити й ламати свою механіку, я вів би людський рід плавно, я нанизував би подію на подію, не рвучи нитки, я б обійшовся без надзвичайних заходів. Революція — що це доводить? Що Господь Бог зайшов у глухий кут. Він удається до державного перевороту, бо в нього урвався зв’язок між теперішнім та майбутнім, і він, Господь, нездатен з’єднати обидва кінці. Отже, наш Єгова має неабияку мороку зі своїм творінням, воно в нього недосконале. Гляньте, сьогодні п’яте червня, а досі темно; від самого ранку чекаю, коли настане день, а його нема й нема. Ручаюся, сьогодні його й не буде. Така недбалість Господа нагадує погано оплачуваного прикажчика. Одне слово, я розгніваний. Крім того, мені бридко дивитися на Леґля-з-Мо. Мене бісить думка, що я одного віку з оцим голим коліном. Наш світ — неймовірна дурниця. Подумайте тільки: всі оті божевільні йдуть битися, різати одне одного, — і це влітку, коли вони могли б податися з яким-небудь чарівним створінням на луки і вдихати пахощі скошеної трави! О, як мені знову сумно! Ось що означає проковтнути гнилу устрицю й спостерігати таку революцію! На душі в мене зовсім чорно. О, бридкий старий світе! Тут зі шкури пнуться, тут розбещують і вбивають, тут до всього звикають.

Після цього нападу красномовності Грантер закашлявся.

— До речі, про