Віктор Гюго - Знедолені

діжки та биндюги двома купами щебеню, знайденого невідомо де. Принесли товсті бруси, що підпирали один із будинків, і повкладали їх на діжки. Коли Боссюе й Курфейрак обернулися, половина вулиці вже була перегороджена валом, вищим за людський зріст. Ніщо не зрівняється з рукою народу, коли вона будує одне, руйнуючи інше.

Філетта й Фрікасетта приєдналися до тих, хто працював. Фрікасетта носила щебінь і каміння. Вона подавала кругляки з тим самим сонним виглядом, з яким ставила на столи вино.

У кінці вулиці з’явився омнібус, запряжений двома білими кіньми.

Боссюе перестрибнув через купи бруківки, наздогнав екіпаж, зупинив його, допоміг вийти «дамам», відпустив кондуктора і, взявши коней за вуздечку, повернув з омнібусом до барикади.

Через хвилину розпряжені коні пішли собі навмання геть, а повалений набік омнібус довершив загорожу вулиці.

Приголомшена матуся Гюшлу сховалася на другому поверсі. Очі її бігали, вона дивилася на все невидющим поглядом і тихо підвивала. Здавалося, наляканий крик не сміє вихопитися з її горла.

— Кінець світу, — бурмотіла вона.

Жолі цмокнув матусю Гюшлу в жирну й зморшкувату червону шию і сказав, звертаючись до Грантера:

— Знаєш, друже, жіноча шия завжди була для мене чимось неймовірно прекрасним.

А Грантер ухопив за стан Філетту, що піднялася на другий поверх, і голосно реготав біля відчиненого вікна.

— Філетта бридка! — кричав він. — Філетта — ідеал потворності! У неї руді коси, як у Тиціанової коханки, і вона славна дівчина. Ручаюся, вона битиметься хоробро. У кожній славній дівчині дрімає герой. Ну, а матуся Гюшлу — це старий солдат. Ви тільки гляньте, які в неї вуса! Справжній хвацький гусар. Вона теж воюватиме. Удвох вони наженуть страху на все передмістя. Товариші, ми повалимо уряд, це така сама істина, як те, що існує п’ятнадцять проміжних кислот між кислотою мурашиною і маргариновою. А втім, мені байдужісінько. Я, Грантер, добрий хлопець. Коли б я був багатий — на світі не лишилося б убогих. О, якби кожному доброму серцю та товстий гаманець! Уявіть собі Ісуса Христа з капіталом Ротшильда! Скільки добра він би зробив! Філетто, обніми мене! Ти пристрасна й боязка! Твої щоки просять братерського поцілунку, а уста — поцілунку коханця!

— Замовкни, барило з пивом! — сказав Курфейрак.

Анжольрас, який стояв на гребені барикади з рушницею в руках, підняв своє прекрасне суворе обличчя.

— Грантере, йди проспися! — гукнув він. — Тут місце для сп’яніння, а не для пиятики. Не ганьби барикаду.

Ці гострі слова справили на Грантера надзвичайне враження. Здавалося, на нього вилили цебро холодної води, й він миттю протверезів. Сівши біля вікна, він сперся ліктями на стіл, подивився на Анжольраса лагідним поглядом і сказав:

— Дозволь мені поспати тут.

— Забирайся для цього кудись-інде!

Але Грантер, не відриваючи від нього ніжного, каламутного погляду, відповів:

— Дозволь мені тут поспати — тут я й помру.

— Грантере, — зі зневагою в голосі сказав Анжольрас, — ти нездатен ні вірити, ні мислити, ні бажати, ні жити, ні померти.

— Побачиш, — серйозним тоном відповів Грантер.

Він промурмотів іще кілька нерозбірливих слів, потім голова його важко впала на стіл, і через мить він уже спав.

4. Спроба втішити вдову Гюшлу

Баорель, у захваті від барикади, кричав:

— Ось вулиця й декольтована! Як гарно!

Курфейрак, потроху розтягуючи шинок, намагався втішити шинкареву вдову:

— Матусю Гюшлу, хіба ви не нарікали, що поліція склала на вас протокол, коли Фрікасетта витрусила у вікно килимок?

— Авжеж, добродію Курфейрак. О Боже, то ви й стіл тягнете на вашу жахливу купу? І не тільки за килимок, а й за вазон квітів, що впав із мансарди на вулицю. Мені довелося заплатити аж сто франків штрафу. Ви уявляєте собі таке неподобство?

— Ну от, матусю Гюшлу, ми за вас і помстимося.

А проте в такій помсті тітка Гюшлу бачила небагато користі для себе.

Дощ перестав. Підходило поповнення. Робітники принесли барило з порохом, пляшки із сірчаною кислотою в кошику, два чи три карнавальні смолоскипи і повний кошіль ілюмінаційних каганців, що залишилися від першого травня, коли святкували іменини короля. На вулиці Шанврері розбили ліхтар, побили й усі ліхтарі на прилеглих вулицях: Мондетур, Лебединій, Проповідників і Великій та Малій Жебрацькій.

Під керівництвом Анжольраса, Комбефера і Курфейрака одночасно споруджувалися дві барикади. Обидві впиралися в «Коринф», утворюючи прямий кут; більша перегороджувала вулицю Шанврері, менша — вуличку Мондетур із боку Лебединої вулиці. Ця друга барикада була дуже вузенька, і її спорудили із самих бочок та каміння.

На будівництві трудилося десь із півсотні чоловік. Тридцятеро були озброєні рушницями, які вони «позичили» сьогодні в одній зброярні. Важко уявити собі щось дивовижніше й строкатіше, ніж цей гурт. Один був у куртці з кавалерійською шаблею і двома сідельними пістолетами, другий — у самій сорочці та в круглому капелюсі, з порохівницею на поясі, третій одягнув сірий паперовий нагрудник і озброївся швайкою лимаря. Ще один надів поверх редингота портупею й патронташ Національної гвардії з вишитими червоною шерстяною ниткою літерами: «Громадський порядок». Тут було багато рушниць із номерами легіонів, мало капелюхів, жодної нашийної хустки; виднілися закасані рукави, кілька списів. Додай до цього різноманіття віку: і зовсім юні бліді обличчя, і бронзові лиця портових вантажників. Усі квапились і, допомагаючи одне одному, говорили про те, що на третю ранку неодмінно надійде допомога, що можна розраховувати на такий-то полк, що Париж повстане. Вони не знали навіть імен одне одного, а здавалися братами — так споріднює незнайомих доти людей відчуття небезпеки.

У кухні розпалили вогонь і переплавляли на кулі дзбани, ложки, виделки — весь олив’яний посуд шинку. Працюючи, водночас пили. Поміж склянками з вином були розсипані капсули й шріт. У більярдній матуся Гюшлу, Філетта й Фрікасетта, що по-різному змінилися від страху, — одна отупіла, друга засапалась, третя очуняла, — дерли старе ганчір’я і скубли корпію. Їм допомагали троє повстанців — троє патлатих, бородатих і вусатих молодиків, що розривали полотно зі спритністю прикажчиків у крамниці тканин.

Високий чоловік, що приєднався до ватаги на розі Зубчатої вулиці, працював на спорудженні малої барикади. Гаврош трудився на великій. Юнак, який чекав Курфейрака у нього вдома й запитував про Маріуса, зник десь одразу після того, як перекинули омнібус.

Гаврош сяяв від натхнення й був душею всієї роботи. Він бігав туди-сюди, видирався вгору, спускався, галасував, іскрився веселістю. Його бачили всюди, його чули скрізь. Він нікому не давав передихнути. Він під’юджував нероб, підганяв ледачих, підбадьорював стомлених, він допікав забарним, одних розвеселяв, других дратував, третіх сердив, усіх розворушував, він жалив студента, підкусював робітника, він зупинявся, сідав, знову підхоплювався,