Ніл Гейман - Американські боги

спостерігав, як старий переконав бармена ввімкнути караоке, а тоді з сумішшю зацікавлення і сорому — як той на верхніх регістрах прорвався крізь What’s New Pussycat?, а тоді ніжним і м’яким тембром проспівав зворушливу, мелодійну версію The Way You Look Tonight. Нансі мав гарний голос. Коли він закінчив співати, якісь люди на барі вже плескали і захоплено його підтримували.

Повернувшись до стійки, до Тіні, Нансі мав веселіший вигляд. Білки його очей виглядали чистими, а шкіра більше не мала сіруватого відтінку.

— Твоя черга, — скомандував він.

— Нізащо! — обурився Тінь.

Але пан Нансі замовив ще пива і простягнув Тіні ламіновану роздруківку з переліком пісень, поміж яких він міг би вибрати.

— Просто вибери ту, слова якої знаєш.

— Це не смішно, — огризнувся Тінь. Світ трішки поплив, і він уже не міг зібратися на силі, аби сперечатися, тому Нансі безкарно проставив плівку з фонограмою до Don’t Let Me Be Misunderstood і виштовхав — буквально виштовхав — Тінь на невеличку імпровізовану сцену в кінці бару.

Тінь узяв мікрофон і так скривився, ніби той зараз вкусить. Тоді заграла музика, і він затягнув перше «Крихітко...». Ніхто з відвідувачів бару нічим у нього не кинув. Це було приємно. «Можеш тепер мене зрозуміти?». У Тіні був грубий, але мелодійний голос. На його думку, ця грубість якнайкраще пасувала до пісні. «Часом я лютую. Та хіба ж ти заперечиш: хто живий, той чинить дурість...».

Він і далі співав, поки вони йшли додому крізь галасливу флоридську ніч, старий і молодий, щасливі і п’яні.

— Я лиш один, якому хочеться любити, — співав він крабам, павукам, тарганам і ящіркам, що засіли в темряві, — о боги, згляньтеся, нехай мені дозволять пояснити...

Пан Нансі показав Тіні канапу. Та виявилась явно закороткою для нього, тому Тінь вирішив, що спатиме на підлозі — але поки рішення остаточно визріло, він уже встиг заснути, напівсидячи-напівлежачи, там, куди його вклав Нансі.

Спершу йому нічого не снилося. Тільки заспокійлива темрява. А тоді він побачив, як попереду в темряві палахкотить вогонь, і вирушив до нього.

— Ти добре впорався, — прошепотів бізоноголовий, не ворухнувши губами.

— Я так і не зрозумів, із чим, — спантеличено відказав Тінь.

— Ти приніс мир. Взяв наше слово і поніс його, ніби своє. Вони так і не зрозуміли, що і вони, і люди, які їм поклоняються, тут тільки тому, що ми це дозволяємо. Але ми можемо і передумати. І можливо, ми передумаємо.

— Ти бог?

Бізоночоловік похитав головою. На мить здалося, що питання Тіні його розважило. Тоді відповів:

— Я — земля.

І якщо в тому сні й було ще щось, Тінь того не запам’ятав.

Він почув, як щось шкварчить. Його голова розвалювалась, а за очима щось пульсувало.

Пан Нансі вже готував сніданок: на столі була ціла гора млинців, бекон (то саме він шкварчав на сковорідці), яєчня з ідеальними жовтками і кава. Старий сяяв, мов нова копійка.

— В мене болить голова, — поскаржився Тінь.

— Якщо напакуєш у себе гаренького сніданочку, почуватимешся, ніби на світ народився.

— Мені нормально живеться і після попереднього народження, тільки хочу іншу голову.

— Поїж.

Тінь поїв.

— Як тепер почуваєшся?

— Ніби в мене зараз вибухне голова, а шлунок повний їдла, яке я зараз виблюю.

— Ходи зі мною.

Біля канапи, на якій Тінь провів ніч, стояла скриня з темного дерева, прикрита покривальцем з африканським візерунком. Скриня нагадувала невеличке піратське сховище для скарбів. Пан Нансі зняв з неї навісного замка і відкрив кришку. В скрині були різні коробочки, у яких той став копирсатися.

— Стародавній африканський трав’яний засіб. З кори плакучої верби і всякого такого.

— Типу аспірину?

— Точнісінько типу нього, — Нансі вивудив із дна скриньки здоровенну баночку звичайного аспірину, скрутив їй горло і витряс кілька білих таблеток, які передав Тіні.

— Гарна скринька, — сказав той, а тоді взяв гіркі таблетки і запив їх водою зі склянки.

— Син прислав, — похвалився Нансі. — Він хороший хлопчина, але я бачуся з ним не так часто, як мені того хотілося б.

— Я сумую за Середою, — зізнався Тінь, — хай там що він накоїв. Весь час ніби чекаю, що він от-от вигулькне звідкись. Але я роззираюсь, а його як не було, так і нема... — і він втупився у скриню, марно силуючись пригадати, про що та йому нагадує.

Розгубиш багаж своїх знань. Але не загуби цю істину. Хто це сказав?

— Ти за ним сумуєш? Після того, на що він прирік тебе? На що прирік нас усіх?

— Ага. Напевно, сумую. Думаєш, він повернеться?

— Я думаю, що його дух завжди буде там, де двоє зберуться всучити третьому двадцятидоларову скрипочку за десять тисяч.

— Так, але...

— Нам слід повернутися на кухню, — суворо перебив Нансі. — Сковорідки самі себе не помиють.

Нансі мив сковорідки і тарілки. Тінь витирав їх і складав. Десь у процесі голова стала боліти менше. Тоді вони повернулися до вітальні.

Тінь і далі витріщався на скриню, примушуючи себе згадувати.

— А якщо я не приїду до Чорнобога, то що трапиться?

— Зустрінеш його, — сухо відповів Нансі. — Може, він знайде тебе. Або притягне тебе до себе. Так чи інак, ти його зустрінеш.

Тінь кивнув. Речі поступово ставали на свої місця.

— Слухай... А є бог зі слонячою головою?

— Ганеша? Так, бог у індуїстів. Усуває перепони і сприяє в подорожах. А ще смачно готує.

Тінь підвів погляд:

— Вона у всіх під носом. Я знав, що це важливо, але не знав, чому. Я думав... це щось на тому дереві... Але він говорив зовсім не про це. Про багаж. Про багажник.

Нансі пирхнув:

— Ти мене заплутав.

— Вона в багажнику, — Тінь знав, що так воно і є. Він не знав, звідки знає, що так воно і є. Але щодо цього він мав цілковиту певність. Тоді звівся на ноги: — Мені пора. Вибач.

— Що за поспіх? — звів брову пан Нансі.

— Це тому, — пояснив Тінь, — що крига скоро скресне.

Розділ двадцятий

тут

   весна

   і

      козлоногий

   кулеЧоловік свистить

      здаля

      зрання

Е. Е.