Ніл Гейман - Американські боги

— Думаю, так. Принаймні один спосіб я знаю.

— Це добре. А навпаки? Ти знаєш, як зробити навпаки? — і вона стиснула своєю холодною рукою його долоню.

— Навпаки?

— Ага. Мені здається, що я заслужила на це, — шепнула вона.

— Я не хочу цього робити.

Вона мовчала. Просто чекала.

— Добре, — погодився зрештою Тінь. Він відпустив її руку і підніс долоню до її шиї.

— Впізнаю свого чоловіка, — з гордістю мовила Лора.

— Я люблю тебе, мила, — сказав Тінь.

— Я люблю тебе, цуцику, — зашепотіла вона.

Він зімкнув пальці навколо золотої монетки, яка висіла в неї на шиї. Різко потягнув за ланцюжок, і той легко порвався. Тоді затис монетку між вказівним і великим пальцем, дмухнув на неї і розкрив долоню.

Монетка зникла.

Її очі досі були розплющеними, але тепер — порожніми.

Він нахилився і легенько поцілував її у холодну щоку. Вона не відповіла. Він і не сподівався. Повільно підвівся, вийшов із грота і позирнув у ніч.

Буря минула. Повітря пахло свіжістю, чистотою і початком.

Завтра буде збіса чудовий день. Він був у цьому певен.

Частина четверта

Епілог. Про що небіжчики мовчать

Розділ дев’ятнадцятий

Люди пояснюють історії, розповідаючи історії. Розумієте? Єдиний спосіб пояснити історію — чи то собі, чи то іншим — розповісти її. Це — сон і встановлення рівноваги. Чим точніша мапа, тим краще вона відтворює територію. А найточнішою мапою буде сама територія — досконало точною і досконало безглуздою. Розповідь — це така мапа, яка і є місцевістю. Про це не слід забувати.

З нотаток пана Ібіса

Двоє чоловіків їхали на мікроавтобусі «Фольксваґен» трасою 1-75 до Флориди. Вони були за кермом ще від світання — точніше, за кермом був Тінь, а пан Нансі сидів на передньому пасажирському сидінні і з болем на обличчі пропонував підмінити. Тінь відмовляв.

— Ти щасливий? — раптом запитав Нансі. Перед тим він кілька годин розглядав Тінь. Коли б Тінь не позирав праворуч, завжди ловив на собі погляд темно-карих очей Нансі.

— Не певен. Але я поки що не мертвий.

— Га?

— Не кажіть про жодну людину ніби вона щаслива, поки вона не помре. Геродот.

Пан Нансі підняв посивілу брову і зауважив:

— Я поки що не мертвий, і саме цей факт дуже докладається до того, що в мене повні штани радості.

— Ця хрінь, з Геродота, вона не значить, що мертві щасливі. Вона значить, що не можна робити висновків з чийогось життя, поки не поставиш крапки.

— Я не роблю висновків навіть тоді, — стенув плечима Нансі. — А щодо щастя... Існує достобіса різних видів щастя. Так само, як і достобіса різних видів мертвих. Я просто беру те, що можу взяти, там, де можна.

Тінь змінив тему:

— Ті гелікоптери. Ті, які забрали геть мертвих і поранених.

— А що з ними?

— Хто їх прислав? Звідки вони взагалі взялися?

— О, не переймайся цим. Вони — ніби валькірії. Канюки. Прилітають, бо повинні прилетіти.

— Як скажеш.

— Про мертвих і поранених потурбуються. Можу сказати тільки, що старий Шакал матиме гаряченький місяць. Слухай, Тіньочку, а скажи-но мені щось.

— Що саме?

— Ти навчився чогось із цієї пригоди?

— Не знаю, — знизав плечима Тінь. — Більшість із того, що я дізнався на дереві, я вже забув. Здається, я декого зустрів. Але я більше ні в чому не певен. Це так, ніби я побачив сон, який мене змінив. Такі сни запам’ятовуєш назавжди, і десь у глибині душі живе це знання, але коли намагаєшся пригадати деталі, вони просто вислизають у тебе з голови.

— Ага, — сказав Нансі. А тоді неохоче додав: — А ти не такий вже і тупий.

— Може, й не тупий, — погодився Тінь. — Але мені хотілося б залишити собі більше з того, що втрапляло мені до рук відтоді, як я вийшов з тюрми. Мені дано було стільки всього, а я усе це втратив.

— Думаю, у тебе залишилося більше, ніж ти думаєш.

— Ні.

Вони перетнули кордон Флориди, і Тінь вперше побачив пальму. Він подумав, чи, бува, пальму не посадили на кордоні спеціально, аби не залишалось жодних сумнівів щодо того, у якому ви штаті.

Пан Нансі засопів, і Тінь крадькома зиркнув на нього. Старий все ще виглядав дуже змарнілим, в його диханні чулися хрипи. Тінь не вперше запереживав, чи старому не завдали якоїсь травми, яка пошкодила б його легені чи грудну клітку. Нансі відмовлявся від будь-якої медичної допомоги.

Флорида тягнулася довше, ніж Тінь передбачав, тому поки вони дістались до маленького одноповерхового дерев’яного будиночка зі щільно зачиненими віконницями на околиці Форт-Пірса, було вже доволі пізно. Нансі пояснював дорогу впродовж останніх кілометрів. Тоді запросив Тінь залишитись на ніч.

— Я можу поселитися в мотелі, — спробував відмовитися Тінь, — без проблем.

— Ти можеш, звісно. І це мене образить. Очевидно, я нічого тобі не скажу. Але мене це сильно образить. Дуже сильно. Тому краще залишайся тут. Я постелю тобі на канапі.

Нансі відчинив віконниці, які захищали дім від негоди, і розчахнув вікна. В домі стояв затхлий, вогкий і трохи солодкий дух — так, ніби там мешкали привиди давно померлого печива.

Тінь неохоче погодився залишитися на ніч, і ще неохочіше погодився сходити з паном Нансі до бару на іншому кінці вулиці «тільки на один келишечок, поки вдома провітриться».

— Ти бачив Чорнобога? — запитав Нансі, поки вони чимчикували липкою флоридською ніччю.

Повітря роїлося від летючих тарганів, а земля набухала створіннями, що скрекотіли й поклацували. Пан Нансі підкурив сигариллу, вдавився димом і закашлявся. Але курити не припинив.

— Коли я вийшов з печери, його вже не було.

— Думаю, поїхав додому. Знаєш, там він чекатиме на тебе.

— Ага.

Вони мовчки дійшли до кінця вулиці. Бар був не надто вишуканим, але його двері були гостинно розчинені.

— Я заплачу за перше пиво, — оголосив Нансі.

— Ми ж зайшли тільки на одне пиво!

— А ти у нас що, товариство тверезості?

Нансі заплатив за перші два пива, а Тінь розрахувався за наступні два. Він із жахом