Сол Беллоу - Дар Гумбольдта

Я забрав спорядження, що купив йому для бушу, і віддав Тео. Тоді Луї сказав, що він мусить привезти додому африканський сувенір для Наомі. Ми пішли в туристичну крамничку, де він купив для матері страшенно потворний спис масаї. Мав прилетіти в Чикаґо о третій ночі. Я знав, що в нього в кишенях вітер. “Як ти збираєшся дістатися додому з О'Гара?” — запитав я. “Та як, подзвоню матері, звісно”. “Не буди маму. Візьми таксі. Ти не зможеш зловити попутку до Мангеттен-роуд із цим клятим списом”. Я дав йому двадцять доларів і відвіз на летовище. Вперше за місяць почуваючись щасливим, дивився як він у самій сорочці та з перев’язаною рукою підіймається трапом, проносячи з собою у літак асегай для матері. А тоді, зі швидкістю приблизно тисячу миль на годину, він відлетів у Чикаґо.

Що ж до берилію, то Єзекіїль приніс його цілу діжку. Ми пішли до англійського юриста, якого мені порадив Алек Шатмар, і я спробував укласти угоду. Єзекіїль потребував спорядження приблизно на п’ять тисяч доларів, “лендровер”, вантажівку тощо. “Гаразд, — сказав я. — Ми будемо компаньйонами, я залишу цей чек адвокатові на зберігання, і він виплатить тобі за ним гроші, щойно ти надаси документ на право власності родовищем”. Але жодного документа він не надав. І жодного способу довести, що ці напівкоштовні камені добуто законно, теж не було. Тепер я вирушаю на узбережжя і збираюся відвідати стародавні рабовласницькі міста і трохи оговтатися від цієї подвійної невдачі — з хлопцем Наомі та нашою берилієвою угодою. Мені прикро казати, що це було щось на кшталт африканської афери. Не думаю, що Єзекіїль і Тео були чесні зі мною. Шатмар прислав мені твою адресу разом із прізвищем свого колеги у Найробі. Найробі — ще казковіше, ніж завжди. Його центр нагадує радше Скандинавію, ніж східну Африку. Я поїду нічним потягом до Момбаси. А додому вертатимусь через Аддис-Абебу й, можливо, навіть Мадрид. З любов’ю, твій Джордж».

* * *

Коли я був поглинутий процесом вибирання кісточок зі шматка мерлузи для Роджера, у їдальню зайшла Пілар і, схилившись наді мною у своєму фартуху, що обтягував її груди, прошепотіла, що мене запитує якийсь американський добродій. Я зрадів. Проте й стривожився також. Ніхто раніше мене не відвідував, жодного разу за два з половиною місяці. Може, це був Джордж? Чи Кофриць приїхав забрати Роджера? А ще й ця Пілар, у прохолодному фартуху, з добродушним білошкірим обличчям і великими карими очима, яка схилилася наді мною так, що я міг вдихати запах її пудри, і була надзвичайно стримана. Невже вона так і не повірила історії про вдівця? І все ж таки знала, що я маю всі підстави для глибокого горя і поважну причину для жалоби. «Чи можу я просити сеньйора пройти в comedor[297], щоб випити кави?» — запитала Пілар і перевела очі з мене на дитину, і знову на мене. Я сказав, що поговорю з гостем у салоні, якщо вона посидить із хлопчиком і простежить, щоб він з’їв свою рибу.

Потім я пішов до салону, покою, що його рідко використовували, заставленого старими й запилюженими плюшевими меблями. У ньому завжди було темно, як у каплиці, і я ніколи раніше не бачив там сонця. Тепер же його залило світло, витягнувши з півмороку багато картин на релігійні теми та антикварних дрібничок, що висіли на стінах, обшитих дубовим брусом. Під ногами були розкидані жалюгідні килими, в яких легко було зашпортатися. Все це створювало атмосферу часу, який зникав разом із почуттями, що їх викликав, та з людьми, які тих почуттів зазнавали. Мій гість стояв біля вікна, знаючи, що мені просто в очі б’є сповнене пилу світло і що я не можу побачити його обличчя. Пилюка вихором кружляла у повітрі. Довкола мене було стільки порошинок, як бульбашок довкола акваріумної рибки. Мій гість і далі розсував портьєри, щоби впустити більше сонця, й здіймав пилюку, що збиралася в цьому покої, певно, ціле століття.

— Ти? — запитав я.

— Так, — відповів Рінальдо Кантабіле. — А хто ж? Ти думав, що я в тюрязі?

— Думав і бажав. І сподівався. А як ти дізнався, що я тут, і чого тобі треба?

— Ти злий на мене. Гаразд. Я визнаю, що це була невдала сцена. Але я тут для того, щоб усе виправити.

— З якою метою ти сюди приїхав? Єдине, що ти можеш для мене зробити, — це забратися звідси. Цього я хочу найбільше.

— Насправді приїхав сюди для твого ж добра. Знаєш, — сказав він, — коли я був малий, моя бабця на Тейлор-стріт лежала в труні в такій же вітальні, як ця, з тоннами квітів. Bay, я ніколи не думав, що колись знову побачу кімнату, набиту таким старезним мотлохом. Але залишмо це Чарлі Сітрину. Поглянь на ці гілки з Вербної неділі п’ятдесятилітньої давнини. На сходах штиняє, а ти ж примхливий хлопець. Але перебування тут, певно, йде тобі на користь. На вигляд ти нівроку… взагалі-то. У тебе немає під очима цих землистих кіл, як у Чикаґо. Знаєш, що я думаю? Ти надто заганяв себе цим педлболом. Ти тут сам?

— Ні, зі мною Ренатин хлопчик.

— Хлопчик? А де вона? — я не відповів. — Вона тебе відшила. Ясно. Ти ж банкрут, а вона не з тих, хто погодиться на такий задрипаний пансіон, як цей. Вона злигалася з кимось іншим і зробила з тебе доглядальника. В англійців це зветься «няня». А нащо чорна нарукавна пов’язка?

— Тут я вдівець.

— Ти ошуканець, — сказав Кантабіле. — Це мені подобається.

— Я не міг придумати нічого іншого.

— Я тебе не видам. Думаю, це круто. Тільки от я не можу зрозуміти, як ти вляпуєшся в такі історії. Ти ж такий розумник, така знаменитість, друг поетів і сам, можна сказати, поет. Але вдавати з себе вдівця, в такій дірі, як ця, можна щонайбільше два дні, а ти тут уже два місяці, ось чого я не розумію. Ти ж такий жвавий чолов’яга. Коли ми з тобою йшли навшпиньках вузеньким помостом у тому хмарочосі на висоті шістдесяти поверхів, у вітрюган, це було щось, правда ж? Якщо чесно, я не був упевнений, що ти відважишся.

— Ти ж мені погрожував.

— Ти віддався духу пригоди. Але я хочу сказати тобі щось трохи серйозніше — ти і той поет Флейшер справді були класною командою.

— Коли ти вийшов із тюрми?

— Ти жартуєш? Коли це я там був? Ти геть не знаєш свого міста.