Річард К. Морган - Пробуджені фурії

…лють піднімається в мені припливною хвилею…

…я старшаю з кожною секундою, і невдовзі виросту достатньо, і дістануся до дверей…

… я вб’ю його голіруч, я маю зброю в руках, мої руки — це і є зброя…

…гра тіней…

Його нога опускається. Вона летить ніби цілу вічність. В останню мить я покотився на нього. Він уже вклався в удар і нікуди не міг подітися. Нога влучила в моє звернуте вгору плече, і він втратив рівновагу. Я покотився далі, і він заточився. Удача наштовхнула його п’ятку на щось, що лежало на пристані. Нерухоме тіло Сильви. Він повалився назад через неї.

Я вирівнявся, перескочив Сильвине тіло і цього разу встиг упіймати його раніше, ніж він підвівся. Я жорстоким ударом дав йому ногою по голові збоку. Шкіра на скальпі репнула, і в повітря злетіла кров. Ще раз, поки він не відкотився. Губи луснули й пролили ще більше крові. Він поповз, нетвердо сперся на землю, і я з розмаху впав на його праву руку й груди усією вагою. Він крекнув, а мені здалося, що я відчув, як ламається рука. Я вдарив основою долоні в скроню. Його голова хилитнулася, а повіки затріпотіли. Я заніс руку для рубаного удару в горло, який мав перебити йому гортань.

…гра тіней…

Ненависть до себе живить тебе, бо ти перетворюєш її на лють проти тих мішеней, що є під рукою.

Це статична модель, Ковачу. Це скульптурна алегорія розпачу.

Я дивився на нього. Він ледве рухався, я легко міг його вбити.

Я дивився на нього.

Ненависть до себе…

Гра тіней…

Матір…

Раптово на мене наринув спогад про те, як я висів під марсіянським гніздовищем в Текітомурі, прикипівши до троса рукою. Паралізований і підвішений. Я побачив, як моя рука стискає той трос, утримуючи мене над прірвою. Утримуючи мене серед живих.

Не даючи мені рухатися.

Я побачив, як розтискаю захват по одному занімілому пальцю за раз, як прибираю руку.

Я підвівся.

Зліз із нього і відступив. Стояв і дивився, намагаючись осягнути щойно зроблене. Він блимнув на мене.

— А знаєш, — сказав я, і мій голос іржаво заклинило. Довелося починати знову, тихо і втомлено. — Знаєш, іди в сраку. Тебе не було на Інненіні, тебе не було на Лойко, тебе не було на Санкції-IV і на Домі Хунь. Ти навіть не бував на Землі. Ти ж гімна собачого не знаєш.

Він плюнув кров’ю. Сів і витер розбиті губи. Я безрадісно зареготав і похитав головою.

— Знаєш, а нумо подивімося, як ти впораєшся краще. Гадаєш, що зможеш перескочити там, де я вступив у лайно? Тоді спробуй. Дивись не всрися. — Я відступив і махнув на ряди пришвартованих коло пристані глісерів. — Якісь із них мають бути не дуже постріляні. Вибирай на чому поїдеш. Ніхто тебе не шукатиме, жени, поки маєш фору.

Він потроху підводився. Очі не відривалися від моїх, зведені напоготові кулаки тремтіли від напруги. Мабуть, я таки не зламав йому руку. Я знову засміявся, і цього разу мені відлягло від серця.

— Не жартую. Подивимося, як ти впораєшся з моїм життям краще за мене. Подивимося, чи не докотишся ти туди, куди і я. Ну ж бо.

Він пройшов повз мене, досі насторожений і нахмурений.

— Я зможу, — сказав він. — Не бачу способу налажати більше за тебе.

— То хай тебе чорт несе. Паняй звідси. — Я заблокував свіжий гнів, бажання знову збити його з ніг і закінчити це. Притлумив його. На диво, для цього знадобилося небагато сил. Мій голос знову зазвучав рівно. — Не стій і не ний тут мені, а йди й упорайся краще.

Він ще раз обачно глянув на мене, а тоді пішов до краю пристані й до менш побитих глісерів.

Я дивився йому вслід.

За десяток метрів він зупинився і розвернувся. Мені здалося, що він почав піднімати руку.

І рідкий сплеск бластерного вогню пролетів над пристанню. Він влучив йому в голову й груди, і спалив усе на своєму шляху. Він хвильку постояв, зникнувши від пояса вгору, а тоді димні рештки тіла повалилися набік, за край пристані, гупнулися на носовий панцир найближчого глісера і сповзли у воду з нудним сплеском.

Щось кольнуло мені під ребрами. З мене вирвався тихий звук, і я затис його за зубами. Я крутнувся, не маючи зброї, у напрямку, звідки прилетів розряд.

З дверей тюкувальної станції виступила Ядвіга. Вона десь добула часткоплазмову гвинтівку Муракамі, або дуже схожу на неї зброю. Тримала її вертикально при боці. Повітря навколо дула ще тремтіло від теплових хвиль.

— Я так розумію, що ти був не дуже проти, — перекричала вона вітерець і мертву тишу між нами.

Я заплющив очі. Просто стояв і дихав.

Не допомогло. 

Епілог

З палуби «Гайдучої доньки» берегова лінія Кошута перетворилася на тонку вуглисту смужку за кормою. Високі потворні хмари ще й досі ледь видніють на півдні, де буря суне західним краєм Обширу, втрачає силу в мілких водах і помирає. Прогнози обіцяють спокійне море й сонце на всю дорогу на північ. Джапаридзе вважає, що зможе доправити нас до Текітомури за рекордний час, і за ті гроші, що ми йому платимо, він був би радий це зробити. Але раптовий ривок підстаркуватого вантажного аероплава, скоріше за все, впаде комусь у вічі, а цього нам наразі не треба. Повільний і повсюдний комерційний ритм із проміжними зупинками вздовж західного узбережжя Шафранового архіпелагу маскують нас значно краще. А правильний час — це головне.

Я знаю, що десь там розслідування гримить коридорами влади в Міллспорті. Посланські аудитори, що прибули голкокидком, колупаються в нечисленних уламках таємної операції Муракамі. Але як не зачепила нас буря на Обширі, так і це нас не торкнеться. У нас є час, а якщо пощастить — то саме стільки, скільки потрібно. Вірус «Кволґрист» рівномірно розповзається серед населення планети, і його загроза невдовзі витурить родину Гарланів геть із їхніх аристократичних тіл у стеки до їхніх пращурів. Вакуум влади, утворений цією відставкою, затягне решту олігархічних Перших родин у політичний вир, із яким вони погано впораються, а тоді все почне розпадатися. Якудза, гайдуки й Протекторат кружлятимуть поруч, як пляшкоспини навкруг ослаблого слонового ската, чекатимуть результату й стежитимуть одне за одним. Але поки що ніхто з них не робитиме свого ходу.

Так вважає Квеллкриста Сокольнича, і хоч іноді вона й говорить трохи занадто гладенько,