Микола Олександрович Бакума - Золотий маг. Книга 1. Зерно

Атавхаї, він не малював знаки та не розставляв магічні предмети. Весел дістав невелике перо, прошепотів заклинання і почав водити ним над пентаграмою. Потім заплющив очі. Пером набирав повітря в долоню, а потім підносив його до обличчя, але не принюхувався, як минулого разу, а ніби розглядав його уважно закритими очима. Всі стояли, затамувавши подих, боячись мимовільним рухом перешкодити цій загадковій роботі мага. Минуло кілька хвилин, Весел зупинився і відкрив очі. На обличчі відбилося розчарування. Він кілька разів змахнув пером, як би скидаючи з нього залишки набраного повітря, та сховав його в кишеню.

— Ти знаєш Атавхаї, як не дивно, але я не зміг ідентифікувати мага за використаною силою, — сумно сказав професор.

— Як же так, Веселе? Там же були сліди сили. Я відчував, — гарячкував демон. — Ти ж краще за всіх у світі бачиш силу.

— Цей маг виявився розумнішим і хитрішим, ніж ми з тобою думали, — спокійно відповів Магістр. — Силу то він використовував, але нейтральну. Через себе не пропускав. Там повинно бути якесь магічне джерело. Предмет. Заберіть кішку. Думаю, що під нею.

Атавхаї повернувся до пентаграми, щоб перевірити слова Весела. А Нік в цей час вирішив поставити професору запитання.

— Професоре Веселе, як же так? Мені говорили, що маг, для того щоб використовувати силу, вкладену в магічний предмет, повинен увібрати її в себе. Тим самим наділивши своєю індивідуальністю. А тепер ви сказали, що цей маг використовував силу для заклинань без цього.

— Хороше запитання, Ніку. Бачиш, насправді використовувати силу з магічного предмета можна і так, і так. Якщо маг вбере силу спочатку в себе, а потім вкладе в заклинання, то це значно посилить силу заклинання і в той же час дозволить для його використання застосувати значно менше самої сили. Але в магічні предмети, наділені силою, можна вбудовувати готові заклинання й тоді використовувати силу з предмету, не вбираючи її. Саме так вчинив цей Некромант. Він заклав у предмет заклинання, скоріше, навіть два. Одне було командою зомбі та мерцям діяти, а друге передавало їм магічну силу з кільця і з нещасної вбитої тварини, перетворену пентаграмою. Бачиш, наскільки складний шлях вибрав цей маг, але це дозволило йому не бути ідентифікованим нами при розслідуванні.

— Досить лекцій. Тут вам не заняття із застосування магічних сил, — перебив їхню розмову Атавхаї. — Справді, під кішкою був магічний перстень. Толку від нього не багато, але я його забрав. У Школі вивчимо більш ретельно. Спробуємо дізнатися, хто його заряджав силою. Касталатусе, нічого стояти без діла. Іди знищ пентаграму. Та й не здумай це робити руками. Візьми палицю. І нехай солдати повернуть камінь на місце, нічого таке залишати на очах у всіх.

— Що ж ми маємо в підсумку? — продовжив демон, коли Касталатус відправився виконувати його доручення, а до них підійшли офіцери на чолі з командером Ластерком. — Поки що у нас глухий кут. Ми знаємо, звідки маг керував нападом, знаємо, що це був сильний Некромант, до того ж хитрий та обережний. Ідентифікувати або навіть дізнатися, куди він пішов, ми не змогли.

— І що ж нам далі робити? — поставив очевидне запитання Ластерк.

— Поки страшного нічого немає. Просто магія не допомогла вирішити задачу швидко й легко, — відповів демон. — Зараз оглянемо ще раз мерців і будемо шукати, де він їх створив. Не думаю, що цей Некромант витрачав би сили, щоб тягнути цю компанію здалеку. Та й зомбі почали б розкладатися. А вони досить свіжі. Швидше за все, він проводив обряд підняття мерців в одному з найближчих сіл чи селищ. Доведеться проїхатися по навколишніх селах і дізнатися, на якому цвинтарі з’явилися відкриті могили.

— Командере Ластерку, — перервав демона офіцер, що підбіг до них. — Пробачте, що перебиваю. Але думаю, що це важливо. Там на галявині знайшовся місцевий лісничий, який впізнав одного з зомбі. Це може допомогти розслідуванню.

— Ось це дуже гарна новина! — радісно вигукнув Атавхаї. — Це значно спростить нам роботу. Не треба буде об’їжджати всі найближчі села. Пішли швидше.

Вони спустилися з пагорба на галявину. Біля трупів зомбі стояв літній чоловік в оточенні солдатів.

— Розповідайте, хто впізнав тіло? — запитав Ластерк, коли вони наблизилися до групи.

— Я впізнав, пане офіцере. Я місцевий лісничий, — тихо відповів чоловік. — Ось цей крайній праворуч — наш місцевий хлопець. Звуть його Бужук. Решту двох я не знаю.

— З якого села?

— Дальні Ворота.

— Нічого незвичайного за останні дні в селі не відбувалося? — втрутився в розмову Атавхаї.

— Я не знаю, — заїкаючись, відповів лісничий, намагаючись відсунутися подалі від демона. — Я останні три дні був тут. Ми готували полювання його величності короля.

— Зрозуміло. Як далеко село? — знову запитав Ластерк.

— Через ліс не дуже далеко. А по дорозі кілометрів десять-п’ятнадцять буде, — відповів той.

— Гаразд, тут нам більше дізнатися нічого не вийде, — підсумував Атавхаї.—Ластерку, вантажте трупи і поїхали в село. Може, там вдасться більше дізнатися. Ніку, Касталатусе і ти, Веселе, пішли в фургон. Часу не можна втрачати.

У Дальні Ворота вони домчалися за півгодини. Зупинилися біля єдиного в селі придорожнього трактиру, який одночасно служив і готелем. Коли відчинилися двері їх карети, Нік мало не вивалився назовні. Чи то візник боявся гніву демона, чи то хотів догодити, але поспішав він сильно, про що невдовзі пошкодували всі, крім Атавхаї. Вхопившись за дві величезні скоби з боків карети, він тільки посміювався над літаючими всередині учнями і професором Веселом. Ніякі м’які пристосування не допомогли Ніку. Дивом вдалося уникнути більш серйозних травм, але десятком синців та шишок обзавелися всі. Вершникам командера Ластерка насилу вдалося наздогнати візок із магами. Але зате