Олексій Михайлович Волков - Лікарня на відлюдді

Я бачу, ти зовсім погнав на цьому ґрунті, — похитав головою Олег. — А я думаю — чого ти так нажерся, коли Савчук свою машину обмивав! З горя?

— Можна й так назвати, — погодився Ілля. — А гроші, якщо хочете знати, я дружині віддав.

— Ось! — вигукнула Людмила. — Вчіться, мужики. Ось як чинять кращі з чоловіків! А вона що купила?

— Квиток до Штатів, — зітхнув Ілля. — Щоправда, ще трохи докласти довелося. Тому й немає її зараз. Післязавтра їде. В нас же за два роки старший поступатиме. А зараз — самі знаєте — від восьмисот на рік і вище.

— У медичному на платному відділенні тисяча, — підказала Ліда.

— А на безплатне не поступиш, — продовжив Медвідь. — Ну, ось. Шість років — шість тисяч. Де взяти? А на життя студентові? Тоді за рік молодший школу закінчує... Ось так. Роботу їй вже підшукали — прибирати в супермаркеті. Рік-два попрацює — обох вивчимо, і навіть щось лишиться.

— Так воно... — скривився Тарас. — Рік у супермаркеті американському поприбирати — те саме, що в нас усе життя лікарем...

— Що поробиш? — знизав плечима Ілля. — Усе відносно.

— Ну, дай Боже їй удачі, — сказала Ольга. — А келихи ми ще довго триматимемо?

— Так, звичайно... — погодився Ілля. — Вип'ємо за здоров'я наших дорогих жінок!

— От як завернув на кінець! — закусуючи, сказав Тарас.

— Слухай, — несподівано згадав Олег, звертаючись до Медвідя, — а що ж ти все-таки хотів купити на своїх десять машинок?

— Дійсно! — підтримав Голоюх. — Він щось конкретне замислив! Інакше так би не плакав тепер. Просто за гроші він би ніколи не напився.

— Точно, — погодився Олег. — Він уже встиг щось конкретне виносити за цих пару днів, поки машинки лежали в кабінеті. Ідея-фікс!

— Ні багато, ні мало — на сорок тисяч баксів, — зауважив Беженар.

— Ну, давай!

— Нічого я не хотів... — буркнув Ілля.

— Ілля Петрович! — обурилася Ольга. — Так нечесно! Тут уже все про всіх відкрито, а ви...

— Давай, колися, — підштовхнув Тарас. — Чи для цього ще налити потрібно? То я...

— Нічого не потрібно... — здався Медвідь. — Були у мене тут ідеї... Ви що думаєте... Я би, може... лапароскопічну установку поставив! А що? І поставив би. І було б у нас ціле відділення малоінвазивної хірургії. Там би вистачило. Я рахував.

— Ну, тоді можеш не засмучуватися, — Тарас поляскав його по плечі. — Нічого у тебе не вийшло б.

— А це ще чому? — Ілля почав сердитися. — Кажу тобі, рахував я. Знайшов прайси відповідних фірм і рахував!

— От, дає... — пробурмотів Олег.

— Нічого би не вийшло, — повторив Тарас. — От повір мені. Ніхто би тобі не дав. Ти що, гадаєш, наша бюрократія на це спокійно дивилася б? А ліцензія? А на стажування? А чиновники? Захотів... У районі центр малоінвазивної хірургії відкрити! Тебе би тільки інструкціями та податками задавили. Та ти би тисяч десять на самі хабарі викинув — і однаково б затерли.

— Тож не край себе, Ілля Петрович, — сказав Беженар. — Я тобі ось що скажу...

Усі замовкли разом, тому що зачули одночасно звуки чийогось бігу по лісі. Людина спотикалася, хрустіла патиками, наче той персонаж Якимцевого «нічного жахіття». Нарешті між деревами заблимало, і на поляну вискочив ледве живий Петро Петрович. Вигляд його налякав би кого завгодно. Він хапав ротом повітря і водив очима, наче божевільний, так, ніби за ним дійсно гнався порожній каптур із довгим ножем. Шапка загубилася, і волосся розкидалося по мокрому червоному лобі, вкритому подряпинами. Ще мить — і він би, послизнувшись, зім'яв увесь стіл. Але його вчасно встигли підхопити попід руки.

— Там... — видихнув він. — Там... в ямі...

— Зазвичай так виглядає людина, вперше побачивши розібраний на шматки труп, — зауважив Беженар, смачно відправивши до рота шмат ковбаси і викидаючи шкірку.

-Там... — продовжував блукати очима Савчук. — Вони... м... ма... шинки... наші...

— Ти що, зовсім поїхав? — похитав головою Ілля. — Галюни, так?

— Які г...алюни? Кажу вам — вони! Усі там! Ви що? Я ж їх на горбі всі до єдиної перетягав! Кожну знаю! Вони всі там! Заховані!

Савчук, який уже трохи віддихався, несподівано зробив пару кроків назад, а потім, набираючи хід, знову побіг туди, звідки щойно з'явився. Нерішучість усієї компанії трималася лише кілька секунд. Покидавши все на столі, вони дременули за Петром Петровичем. Гонка по лісі тривала якихось хвилин десять. Нарешті попереду заманячів край.

Це дійсно був самий край лісу. Місцевість тут ішла догори, і ще вище проходила вибита, з ямами польова дорога. Між деревами, які тут, на краю, ставали рідшими, виднілася стара яма, викопана невідомо коли і для чого, можливо, ще за часів насадження цієї лісопосадки. Раз на рік її використовували школярі, збираючи по лісі сміття, що полишалося після відпочиваючих, щоб спалити його. На дні та схилах ями ще залишався сніг, і з нього горою стирчали деталі отих самих швейних машинок. Увесь цей брухт був скинутий будь-як. Металеві частини вкрилися іржею. А Петро Петрович стояв уже внизу, по коліна у снігу, незграбно розставивши руки, — і не знав, що робити. Він повернувся безпомічно до колег і, затинаючись, промовив:

— 3...зараз під'їдемо з ц...ого боку. У мене в багажник зо три влізе... І до салону штук зо п'ять. І у «Ниву»... А потім...

— А мені здається, їх просто викинули, — промовив Беженар.

Проте Савчук, схопивши одразу дві машинки, потяг їх догори.

— Дійсно, — погодився Олег, — ще зимою сюди під'їхала вантажівка і висипала їх просто в яму. З кузова. Щоб нікому очей не мозолили.

— Т...так... а... — продовжував затинатися Петро Петрович.

— Між іншим, я дізнавався тоді про деякі нюанси цієї справи, — віднявши руку від підборіддя, повідомив Голоюх. — Не всі «Зінгери», навіть якщо вони випускалися у той період, мають однакову цінність. Усі ви свої здавали одному й тому ж комерсанту, а я іншому. Ви ж сказали ще тоді, що я триста зелених прогадав — пам'ятаєте? Так ось, я її возив особисто. Він її спочатку магнітом перевіряв. Сам бачив — не чіплявся до неї магніт.