Олексій Михайлович Волков - Лікарня на відлюдді

— У тебе що — цвях у задниці? — не вгавав Ілля. — Що, не сидиться? А ти не подумав, що буде, якщо ми всі нараз почнемо машини купляти? Га?

— А хто каже, що всі повинні купляти? — здивувався Петро Петрович. — Інші можуть і не купляти. Мені потрібно було — я купив...

— Ні, ну це... — Ілля обвів усіх безпорадним поглядом.

— Ну, гаразд, — сказав Олег. — Тепер уже однаково. Я вас також зараз приб'ю новиною. Однаково доведеться. Тільки спокійно. Кабінет твій, Ілля Петрович, вже порожній. Можеш у нього повертатися — і в прямому, і в переносному значенні.

— Як? — не зрозумів Ілля. — А-а... А машинки?! Де?!

— Поїхали машинки, — відповів Олег. — Уночі прийшов слідчий, а з ним і господар цих машинок. Куржаков, той, якого Тарас поклав із непрохідністю. Він і винюхав. Немає більше машинок. Можете забути. Усе зроблено тихо та неофіційно. І до нас жодних претензій. Навіть про ті, що у нас лишилися, ніхто не питав. Усе.

Спостерігалася німа сцена. Усі замовкли і дивилися на Олега, роззявивши роти.

— Не було іншого виходу, — додав він. — Було би гірше, якби далі все робилося офіційно — через прокурора. Ми би тут ще довго чухалися. Якимець усе знає. Ще вночі знав.

Усі мовчали, коли пролунав стукіт у двері. На порозі з'явився дід із паличкою, взутий у надраєні пастою добротні хромові чоботи. Він мав перев'язану якимось ганчір'ям руку.

— Можна вже? — запитав він.

— Можна, — пробурмотів кожен із хірургів, дивлячись у порожнечу.

Епілог

Зима скінчилася. Весна прийшла рано і взялася на повну. Уже восьмого березня тільки на північних схилах окремих пагорбів лежали шматки почорнілого талого снігу. Проліски лізли скрізь. Набухали бруньки на деревах. Сонце пригрівало.

Біля ближньої альтанки диміло вогнище. Поруч на розкладеному невеличкому столику все було готове. Щоправда, помідори цього разу виявилися квашеними, огірки маринованими, проте як горілка, так і м'ясні закуски були цілком звичайними.

— Ну що, шановні? — Голоюх, наблизившись до столу, потер руки. — Шашлички хвилин за двадцять будуть готові. Почнемо?

— Я гадаю, дійсно час почати, — погодився Беженар. — Бо на це все боляче дивитися! Лідочка каже, що, можливо... Як це?

— Ресторанна виразка! — засміялася вона.

— Дійсно, — підтвердив Олег. — Я також щось подібне чув. Давайте.

— Відкривай, Тарасику, в тебе це найкраще виходить.

Не збираючись заперечувати, Голоюх узяв до рук пляшку, відкрутив кришку і розлив по келишках.

— Чекайте, а де ваш Савчук? — раптом згадала Людмила.

— Дійсно, — погодився Ілля, — де він? Ні, я не можу. Ну, він усіх нас колись... Ну, як так — був і пропав! Тепер чекай...

— Петре Петрови-и-ичу! — склавши долоні, загорлав Тарас.

У лісі стояла тиша.

— Може, відійшов чоловік... пролісків позбирати... — припустила Ольга.

— Що?! — скривився Ілля. — Яких пролісків?

— Савчу-ук! — загорлав знову Тарас. — Давай сюди-и!

Відповіді не було.

— Давайте без нього! — махнув рукою Олег. — Прийде — наллємо штрафну. Він не відмовиться.

— Та це він навмисно на штрафну наривається, — припустив Беженар.

— Тоді тим паче — вперед.

Усі взяли зі столу свої келишки і ніяково замовкли.

— Ну, давайте! — підштовхнула Люда. — Чоловіки, чого ж ви мовчите?

— А вони нам по-джентльменському місцем поступаються, — припустила Ольга.

— Ні, ні, сьогодні не варто, — запротестувала Людмила. — Нехай самий головний і говорить.

— Та всі ми тут однаково головні, — пробурмотів Ілля. — Ну, гаразд. Дорогі жінки! Шановні колеги! Приємно, що ми знову, ще раз вирвалися сюди. Раз на півроку — це не так уже й погано. Цікаві, до речі, півроку були. Та й взагалі, минулий рік склався для нас більш ніж весело. Так би мовити... Під егідою швейної машинки. Олег Вікторович у травні приїхав?

Женатий мовчки кивнув.

— Уже тоді у цьому були винні ці нещасні машинки. Ну, а далі — пішло-поїхало... І щоб я здох, якщо ще у якійсь лікарні колись відбувалися настільки неординарні події. Та й фінал виглядає доволі щасливо. Неприємності обійшли стороною. Савчук он навіть машину купив. Також із машинок! У Голоюхів, я так чув краєм вуха, якісь круті меблі з'явилися — всю квартиру обставили. Хоч би подивитися — я уже навіть зі своєю пляшкою прийшов би...

Усі засміялися.

— Приходьте, Ілля Петрович, — відповіла Людмила. — Я, вза— галі-то, гадала, що ви не потребуєте запрошення...

— Врахую, — сказав Ілля. — Олег Вікторович, наскільки я знаю, ще нічого не купив, зате... Ось Ольгу знайшов. А це, погодьтеся, також із вини цих самих машинок. Я би сказав, за масштабом не менш важлива подія, ніж, припустимо, купівля машини.

— Велике дякую вам, Ілля Петрович, за такий комплімент! — зіронізувала Ольга. — Аж ніяк не сподівалася, що така подія, як зустріч зі мною, може хоч якось порівнятися з купівлею машини. Ви мене порадували.

— Будь ласка, — не змигнувши оком, у Беженаровій манері відповів Ілля. — Радий, що зробив вам приємність. Ну, навколо Валентина Івановича, як завжди, все вкрите мороком...

— Ну, чому? — здивувався той. — Просто мною ніхто не цікавиться. Я, наприклад, купив гарний спінінг. Дуже гарний. Дорогий, імпортний. Японський, за останнім словом.

— Як — на всі?! — мало не задихнулася Людмила.

— Я не рибалка, звичайно... — пробурмотів Голоюх. — Але який же ж це спінінг повинен бути!

— Ну, чому на всі? — знову здивувався Беженар. — Звісно, ні. Усього за сто двадцять доларів. Чому обов'язково повинно бути на всі? Просто раніше я не міг собі дозволити таку дорогу іграшку, а тепер купив. Ну, і крім цього є ще плани, але це так... особисте...

— А себе чому пропускаєш? — нагадав Олег завідуючому.

— А! Щура забули! — не звертаючи уваги, продовжував Ілля. — Щур наш квартиру взяв на виплату. Трикімнатну. Вже переїхав.

— Ну, а про себе, про себе!

Тепер уже на нього насіли по-серйозному.

— Можна й про себе, — без особливого оптимізму погодився Ілля. — Таємниці не роблю. Я за свою машинку нічого не купив. Коли починалося, я розраховував на десять штук, ну, в крайньому разі, на дев'ять. А це майже сорок тисяч зелених!

—